- Правда, на думку інших вчених, ессеї знали найглибші вчення Мойсея і передали їх Христу через Іоанна Хрестителя, що зовсім не дивно; серед посвячених усіх часів і народів – сказав Кауденберг, - існує традиція знання, і людська душа, якщо її належним чином напружити й тренувати, може згадати своє найвіддаленіше минуле... навіть тисячі років.
Учитель говорив про Елевсін з його незліченними святилищами та про вкриту хмарами гору Хорив, про королівські Фіви в Єгипті та про Назарет, скромне гірське село, повне синіх польових квітів, як про центри, де великі таємниці стали плоттю і кров'ю. Вони пов’язані з віруванням адамітів, що стан райського саду можна відновити за допомогою піднесення жінки, що свідчить про справжнє просвітлення. Як інакше пояснити культ Великих Матерів: чи то Ісіди, Кібели або Діви Марії?
Мельхіор не завжди міг слідкувати доводам майстра. Часом Кауденберг втрачав звичайний самовладання, схоплювався, він говорив все швидше й швидше, пристрасно жестикулюючи, охоплений ентузіазмом, який, мов могутня хвиля чорної води, змивав усе, що жило в ньому, і залишав осад, аж поки серед повторюваних погроз і образ на нечисті секти минулого й цих часів, він перерахував і переплутував стільки імен, міст і філософій, що Мельхіор втратив нитку. Йому стало ясно одне: синьєр Кауденберг - або Мелхіседек, як Мельхіор таємно називав його під час цих зустрічей - давав зрозуміти, що такі пророки, як Ісая, Ісус Сірах[25] та Соломон, не стоять за Христом - вони прокладають Його шлях крізь століття, вони , можна сказати, побудували Його разом, у їхніх пророцтвах і притчах, як у Псалмах Давида, було те зовнішнє Одкровення, за допомогою якого навіть найпідліший смертний може слідувати Божому плану, як він розкривався через покоління. І Мельхіор добре розумів, що цей Мелхіседек, який так пишався своїм власним походженням, надавав великого значення юдейському витоку Одкровення, але він також розумів, що вчитель мав рацію, високо цінуючи пророків Старого Завіту як посвячених у божественний план.
Тим часом у місті - Мельхіор відчув це, хоч і бував в ньому тепер менше, ніж зазвичай, у товаристві Братства Зелених Шапок - уже ходили пошепки й чутки про тривале перебування заможного іноземця в домі художника.
Кіліаан Бор, який уже подолав свою злість з приводу сутички з отцем Кальсом, одного вечора по дорозі додому відтягнув Мельхіора вбік:
- Кажуть, Мельхіоре, що для цього багатого хлопця з Брюсселю, ти малюєш картину, повну непристойних і незвичайних сцен. Чорт його знає, звідки ця розмова, але якщо ти справді щось для нього малюєш, то вистав картину і відкрути пліткам шию.
Мельхіор знову відчував спокусу розповісти Кіліаану про свої таємні переживання в Антверпені. Але і зараз він відступив від цього наміру. Навіть з вільнодумним Кіліааном він усвідомлював межі, які не наважувався або не хотів перетинати.
Тож Мельхіор відклав майже готовий триптих для Магістра Вільних Духів і вже наступного ранку почав працювати над іншою картиною: Полювання сліпих на свиней. Це була кумедна і водночас меланхолійна картина, Мельхіор сміявся, малюючи її, але то був гіркий сміх: у постатях п’ятьох жалюгідних сліпців, які на тлі сільського пейзажу серед дикого помаху своїми руками незграбно ганяються за свинями, хапають один одного за носи чи сідниці, можна було побачити потішну жартівливу фігурку, намальовану лише для того, щоб розсмішити глядача; для Мельхіора, однак, ці мисливці на свиней, що човгали по землі та витягували навпомацки руки, були насамперед відображенням гонитви за земними благами, за насолодами, які невіддільні від тваринного бруду і завжди не дістаються цілі.
Карл ван ден Кауденберг засміявся разом з Мельхіором, бо він легко зрозумів, що той мав на думці:
- Є в тобі щось від чаклуна, Мельхіоре, - сказав він, - чи краще мені називати тебе лікарем? Ми сміємося з цих сліпих, але в глибині душі ми знаємо, що ми такі ж, як вони, і відчуваємо сором і депресію. Це урок для наших співгромадян?
Мельхіор миттєво закінчив "Полювання на сліпих", гнів окрилив його працю. І опинившись на цій сумній грайливій дорозі, він відразу намалював ще одну таку ж картину: "Людина на льоду". Лід на ставку чи озерці, яких десятки лежали в околицях міста, був блакитно-зелений, блискучо гладенький; в центрі картини самотня людина в селянському одязі і на селянських ковзанах – тобто найгірший ковзаняр, можна уявити: він хитається вперед на одній нозі, вже - вже втрачає рівновагу і, розмахуючи руками в повітрі, ось-ось упаде. На голих мертвих деревах, гілки яких нагадують обірвані струни, сидять і спостерігають ворони й сороки; у них пустотливі обличчя, блискучі очі та насмішкуваті посмішки сусідів, сповнені радості від чужого горя: дивіться, цей бідний, дурний ковзаняр падає! Світ занадто гладкий для нього! Вдалині, під густими шапками снігу димлять самотні хатини, між ними петляє вузька стежка, над якою згинається міст, а на з'їзді - заґратоване вікно, крізь яке насмішкувато спостерігає за падінням товсте обличчя ченця. І ця картина швидко повставав під пальцями Мельхіора, так що за кілька днів після попередження Кіліаана він міг відкрити передпокій свого дому - нехай усі, хто хоче, побачать його нові картини! Першими їх побачили сусідські діти. З голосним криком вони втекли, розповідаючи про кумедні картини Мельхіора, бо бачили в них лише пустощі та буфонаду. І тому розмови про таємничу ганебну картину, яку Мельхіор мав намір намалювати для іноземця з Фландрії, зникли у загальному сміху, бо більшість глядачів були не мудрішими за дітей. З радості вони били себе по стегнах, голосно і безжально сміялися над сліпцями і падаючим ковзанярем.