— Ну, коли воно доконче...
— Доконче. І то ще сьогодні!
— Га, нехай і так буде!
— Добре. Дякую тобі! Се буде для мене найкращий доказ довір’я з твого боку!
І, поцілувавши його в чоло, Анеля вийшла, лишаючи його самого з рахунковою книжкою, квитами і немалою пачкою пожовклих листів. Не можучи ще отямитися з зачудування, капітан якийсь час ходив по покою, поки врешті не доміркувався, що його жінка остаточно має рацію і що вся отся незвичайна сцена є тільки доказом її незвичайної любові до нього і вкупі з тим її обачності й незвичайного розуму. А зміркувавши се, він узявся совісно за рахунки й папери. Щоби йому не переривати праці, жінка принесла йому підвечірок до салону і знов лишила його самого.
IV
Після вечері в тіснім кружку — тітка Юля, на котру Михась раз у раз відказував, мовби прочуваючи се, не прийшла — капітан почав збиратися виходити.
— Хочеш іще йти? — спитала Анеля. — Куди?
— Треба заглянути до офіцерського касину.
— Може би, ліпше було, якби ти не йшов?
— Але ж, моє серденько, взяли би мені се за зле, якби я не показався між товаришів. Зрештою і сам я рад би побачити старих знайомих.
— Ну, з тих старих знайомих небагато там застанеш. Хіба Редліха і... не знаю, кого би там іще міг ти подибати.
— Один Редліх стане за дев’ятьох, — сказав поважно капітан, припинаючи шаблю.
— Ну, то бодай не барися там довго! — нагадувала Анеля. — Сьогодні в мене, таке свято, що я не хотіла би й на хвилинку розставатися з тобою.
— Я теж не дуже радо йду, Анельцю, вір мені, та що ж, не виходить інакше. Мушу. Знаєш, що наш військовий стан накладає на нас усякі обов’язки.
— Ну, йди вже, йди! — сказала сміючись Анеля. — Ще хто скаже, що на старість зводжу тебе з дороги обов’язку.
Коли би капітан по своїм виході міг був заглянути в лице своєї жінки, був би, без сумніву, вельми зачудувався. Лице те, перед хвилею таке погідне, ясне і енергічне, що так і дихало здоров’ям і втіхою, тепер було бліде, як у трупа, являло вираз якоїсь безмірної тривоги. Уста тремтіли судорожно, немов шептали якісь нечутні закляття вслід за капітаном. У грудях не стало віддиху. Поборена якимсь таємним знесиллям, Анеля впала на крісло і кілька хвиль сиділа недвижно, правдивий образ зневір’я і розпуки. З того остовпіння пробудили її голоси, а далі швидкі кроки дітей.
— Мамочко! Мамочко! — кликали діти, шукаючи її. — Де ти, мамочко?
Анеля сиділа в салоні, де було темно.
— Ось тут я! Тут! — обізвалася вона. — Чого вам треба?
Відчинивши нарозстіж двері салону і впустивши до нього широку струю світла, діти ввійшли до салону і, тулячись до маминих колін, щебетали:
— Вже вміємо лекцію на завтра! Хочеш нас випитати?
— Завтра, любі мої! Сьогодні мені троха недобре.
— Мамочка нездорова? Мамочці знов недобре? Бідна мамочко!
Цеся гладила Анелю попід бороду, Михась цілував її руку. Анеля відвернулася, щоби діти не бачили сліз, що бризнули із очей.
— Бідні мої дітоньки! — прошептала, перемагаючи хлипання, що душило її в горлі. По хвилині перемогла себе і промовила:
— Завтра вас випитаю, а тепер ідіть спати!
— Ще не хочемо спати, мамочко! Позволь нам піти до кухні. Там є вояк, такий великий-великий, а такий смішний! Обіцяв нам розповісти казку, гарну-гарну, а не страшну, ні. Позволяєш, мамочко?
— Ну, йдіть, йдіть, та не сидіть мені довше як півгодини. Через півгодини прийду класти вас спати.
Та діти, не дослухавши її слів до кінця, вже побігли, весело плещучи в долоні.
— Що з ними буде? Боже мій, що з ними буде? — важко зітхнула Анеля і знов потонула в задумі. Та по хвилі випростувалася, її звичайна енергія почала брати перевагу над зневір’ям.
— Що має бути, нехай буде! Буду держатися, поки буде змога, а коли доведеться відпокутувати за свої вчинки, то відпокутую.
В тій хвилі почувся легенький стук до дверей салону. Анеля схопилася, мов переполохана, і відчинила двері.
— Се ти, Юлечко?
— Я, я, — шептала Юлія. Вона була обвита чорною хусткою так, що й лиця її годі було розпізнати. — Я чула, як ти балакала з дітьми і як вони потому побігли. От я й догадалася, що ти сама, то й зважилася застукати. Не хотілось би мені зустрічатися з твоїм мужем.
— Його нема дома. Пішов до військового касину.
— Ти не повинна була пустити його туди, Ане-лечко, — промовила Юлія з виразом тривоги на лиці.
— Годі було задержати його. Та чень бог дасть, що якось воно минеться. Ну, а у тебе що чувати?
— Я прийшла заспокоїти тебе, моя голубко. Від Штернберга нема нічого більше. Якби було яке лихо, то, певно би, телеграфував.