— О боже! — скрикнув нещасливий і затих, лежачи на леду без руху і без голосу.
Капітан в одній хвилі прискочив до нього, бажаючи допомогти йому встати, але дідусь не рушався. Капітан підняв догори його голову: лице, вуса і сива борода дідусева були забризкані кров’ю, що капала з носа і з лиця. На лиці видно було глибоку рану від камінця, що лежав на леду і на котрий упав бідний старець. Сей не подавав знаку життя. На вулиці не було нікого. Бачачи, що старий зомлів, капітан положив його на снігу, підбіг до брами камениці і щосили шарпнув кілька разів на дзвінок. На голос дзвінка вибіг сторож;, за ним сторожиха, ще кілька якихось жінок, дальше якийсь пан. Капітан відтирав зомлілого, хтось із присутніх побіг покликати поліціянта, більшість стояла бездіяльно довкола капітана і зомлілого, придивляючися капітановій роботі і оханням, висказуючи радше зачудування, ніж співчуття.
— Чого стоїш, тумане! — скрикнув капітан до сторожа. —Чому не поможеш мені бодай відтерти нещасливого, що з твоєї вини може навіть головою наложити?
— З моєї вини? — грубо відмовив сторож.
— А з твоєї! Бо твій собачий обов’язок був посипати гололедицю, що він на ній упав.
Сторож нерадо, хоч не без внутрішнього перестраху, взявся помагати капітанові. Нарешті по кількох хвилях сильного натирання і розбуджування старий прийшов до себе.
— О боже! — промовив слабим голосом. — Що зо мною? Що сталося?
— Нічого, нічого! — мовив капітан. — Ви впали ось тут на леду.
— А, так, я впав! Ударився в голову... О боже!
— Що ж, можете встати? — питав капітан, підводячи його на рівні ноги. Та дідусь захитався і був би впав знов, коли би присутні не були підхопили його на руки.
— Ох, не можу! Сили не маю! — стогнав старий.
В тій хвилі прибув поліціянт і, довідавшися, що сталося, зараз післав хлопця по фіакра, щоби відвезти старця до шпиталю, записав собі назву недбалого сторожа, а потім, обернувшися до капітана як до головного свідка, запитав його про ім’я і назву.
— Капітан Антін Ангарович, живу ось тут на Пекарській, нумер четвертий, — мовив капітан.
Поки поліціянт нотував се в своїй книжечці, дідусь, почувши сю назву, почав дивно тремтіти. Голова його затряслася, мов у дитини, що їй збирається на плач; уста почали рушатися, немов говорили щось, тільки що в горлі не ставало голосу. Кілька разів силкувався піднестися, та надармо. З присутніх ніхто не завважав сих рухів; увагу всіх присутніх заняв сторож, що плачливим голосом почав толкуватися перед поліціянтом, переплітаючи те благання грубою лайкою на жінку, що, мовляв, сама всьому винна, бо мала посипати тротуар, а не посипала. Старий сидів насеред тротуару, серед тої купи людей, що збіглася з цікавості, падка на новинку і на скандал, та тепер не звертала на нього уваги. Його лице, ще забризкане кров’ю, бліде і зіссане нуждою, крім болю, виявляло ще почуття якогось розпучливого бажання — вчинити щось, сказати щось і при тім страх задля неможності вчинити те, чого бажалося. Се був вид чоловіка, що серед пустого поля впав до глибокої криниці і знає, що сам, без чужої помочі, не здужає видобутися з неї, а при тім знає, що його крик і благання мусить лишитися марним і безплодним. Аж ось у хвилі, коли капітан якось наблизився до нього, визираючи приїзду фіакра, дідусь тремтячою рукою сіпнув його злегка за полу плаща. Капітан обернувся до нього, нахилився і з зачудуванням побачив той вираз страшенного заклопо-тання на старечім лиці.
— Що, татку, що вам є? — запитав з теплим співчуттям.
— То... пан... є... капітан... Анга...
— Так, Ангарович. Може, мене знаєте?
Дідусь заперечив рухом голови та рівночасно судорожно замахав рукою, даючи знак, що хотів би щось говорити, але не може.
— Де ж ви так ударилися? — запитав поліціянт, підходячи до старого.
— Ось тут... тут... — стогнав старий, показуючи лице і чоло, де тепер видно було великий синявий набій.
— Ви тутешні?
— Ні, не тут...
— А як називаєтеся?
— Ми... Ми... Михайло...
Назви не міг доповісти. Зомлів другий раз.
— Везіть його швидко до шпиталю, — мовив капітан до поліціянта, — щоби не вмер тут на місці. Очевидно, він дуже ослаблений. А може, навіть голодний. Якби там треба було що купити для нього, то прошу, даю се для нього.
І капітан подав поліціянтові гульдена. Присутні зложили також; по кільканадцять крейцарів. Тим часом над’їхав фіакер. Поліціянт велів підсадити зомлілого бідолаху на дорожку, сам сів обік і велів живо їхати до головного шпиталю.