І капітан знов кинувся на Редліха, вхопивши крісло і сам себе не тямлячи зі злості.
На його крик юрбою вбігли офіцери і обступили обох.
— Підлі! Нікчемні! — кричав, пінячися і кида-ючися, капітан. — Так ось чого вам було треба! Се була ваша конспірація! Вбити, замордувати, замучити мене забажали. І за що? Що я зробив вам? А той... той скорпіон, що вдавав мойого приятеля, дав себе ужити вам за знаряд. О, ганьба вам! Ганьба і прокляття!
Всі офіцери мовчали. Кілька найсильніших держало капітана за руки і рамена. Він кидався, кляв і скреготав зубами, бажаючи помсти, крові або смерті. Редліх стояв обік, блідий як труп, чекаючи, поки капітан успо-коїться. Вкінці товариші, бачачи, що сам вид Редліха все наново вводить капітана в неописанну стеклість, попросили його, щоби віддалився до сусідньої комнати. Тільки за якої півгодини капітан, совсім охриплий, ослаблений і знесилений, упав мов неживий на крісло і почав знов плакати.
Було вже пізно вночі, коли його розбурхана душа успокоїлася настільки, що міг трохи холодніше розміркувати, що треба робити. Тоді забажав ще раз розмовитися з Редліхом. Той прийшов блідий, але спокійний і повний резиґнації.
— Ти сказав мені, що маєш докази, котрі промовляють против моєї жінки? — мовив капітан. — Які се докази? Покажи їх.
— Се такі докази, котрих показати тобі не можу, та проте вони безсумнівні. Се оповідання нещасливого барона Рейхлінгена.
— Барона! — скрикнув капітан, поражений в саме серце.
— Так, барона, котрого обі ті женщини втягнули в свої сіті і зруйнували. Твоя жінка грала в тій історії навіть головну роль. Якого роду була та роль...
— Мовчи! Мовчи! — скрикнув капітан і, зірвавши з руки рукавицю, кинув її Редліхові в лице. Сей спокійно і без ніякого видимого зворушення приняв визов.
Не минуло півгодини, а справа була уложена. Обопільні секунданти за згодою обох сторін уложили услів’я гонорового залагодження сеї пригоди. Завтра о сьомій зрана мав відбутися поєдинок на пістолети. Дистанс п’ятнадцять кроків, триразова виміна куль, а в разі, якби борці вийшли без ушкодження, по півгодинній перерві повторення поєдинку. Коло одинадцятої години капітан вийшов із військового касину.
— А де живе ота... женщина? — запитав на відході.
Йому подали адрес Юлії, після чого він, салютуючи і не подавши нікому руки, вийшов геть.
VIII
Вийшовши з касину, капітан якийсь час ішов просто перед себе, машинально, без свідомості, мов накручений автомат. Обминав прохожих, скручував на рогах із улиці в улицю і йшов усе дальше, не застановляючися, не знаючи, куди йде і пощо. Почував потребу руху, темноти і забуття.
Була холодна, тиха і темна ніч. Ішов сніг, і його студені клаптики густо сідали капітанові на лице, на очі і уста. Він чув їх дотик, ніби уколи шпильок, та рівночасно почував якусь розкіш в тих уколах. Туркіт фіакрів, що проїжджали в скаженім розгоні, був йому також приємний, бо, бачилось, заглушував ту бурю, що лютувала в його нутрі, руйнуючи, перевертаючи і вириваючи з корінням усе, все те, що в ній було святе, гарне, улюблене.
З вулиці Фредра вийшов на Баторія, відси на Кам’яну, дальше на Панську, та тут завернув і пішов сею вулицею в напрямі до Зеленої, але, не входячи на Зелену, завернув на вулицю Зиблікевича. Шукав самітних темних заулків, от тим-то скрутив на Стежкову і вийшов знов на противний кінець вулиці Фредра. Відси через плац Академічний пішов угору Гончарською, дальше на вулицю Големб’я, зійшов униз на Калічу, а відси йшов просто вулицею Оссолінських до пустого і завмершого в темряві Єзуїтського саду. Дерева в саду стояли голі, їх гілляки розпливалися в темряві, тільки грубші пні і конарі бовваніли, як чорні стовпи на темному тлі. Сніг ішов густий і затемнював світло ліхтарень, що слабо миготіли на рогах вулиць. Туркіт фіакрів долітав сюди тільки здалека, мов глухе непереривне клекотання. Капітан ішов не зупиняючись, судорожо стискаючи в долоні холодну рукоять шаблі. Боявся станути, зупинитися на хвилину, немов там за ним гналася якась марюка, що, аби тільки він зупинився, зараз його догонить і розшарпає.
Вкінці стрепенувся, станув, переводячи дух, і почав збирати розсіяні, розбиті влади своєї душі.
— Що се зо мною було? Що сталося? — питав сам себе, силкуючися вияснити собі ту наглу і таку дивну катастрофу. — Адже ж учора я вернув з Боснії. Адже вчора, ще вчора, я був щасливий, такий щасливий, як ніколи в житті. Навіть пана бога я запитував, за що дає мені стілько щастя. Дурень, дурень! Я й не почував, не догадувався, що все моє щастя було — луда, фата моргана, миляний пухир! І ось пухир приснув. Що ж дальше?