Биття годинників, що продзвонили першу годину, перервало хід його думок. Перша година! Так пізно! Анеля десь там жде, турбується! Болюче чуття ворухнулося в серці у капітана. Любив її в тій хвилі над життя, над усе в світі, над свою честь. Та разом з тим почував, що бачити її тепер не може, не повинен. Сім годин відділяло його ще від хвилі, що мала рішити для нього, чи життя, чи смерть. Поєдинок з Редліхом був неминучий. Відкликати його — про се не могло бути ані думки. А бачитися з Анелею — се могло довести до захитання сеї постанови. Ні, ні! Він завтра мусить бути спокійний, сильний, приготований на все, в порядку зі своїми думками і почуттями. Стріча з Анелею і з дітьми могла б усе розстроїти. Коли лишиться живий, то й так побачить їх завтра і ощадить їм кількох годин тривоги і непевності, а коли згине, га, то й так досить вчасно вони про се дізнаються!
Глибокий біль здавлював його серце, коли подумав, що може згинути, не бачивши вже тих, що їх любив так гаряче, що для їх честі і доброго імені наражував своє життя. Смерті не боявся. На полях битви йшов сміло поперед свойого відділу, додавав відваги воякам, жартував зі свищучих куль. Тільки свідомість, що може згинути там, серед чотирьох стін стрільниці, так близько жінки і дітей, а надто так несподівано для них, відчування їх болю, їх сліз, їх важкої сирітської долі по його смерті різало його серце. Та він відганяв від себе ті тоскливі думки, силкувався вкріпити в собі віру, що противник або не стане на поклик, або перед бороть-бою відкличе свою клевету, або вкінці, почуваючи свою лиху справу, хибить. Уважав сей поєдинок божим судом між ним і клікою нікчемників, що з якоїсь невідомої причини сприсяглися на його згубу. Адже ж пан біг, знаючи його правоту і невинність, не допустить, щоби підлота і інтрига величалися перемогою.
Так роздумуючи, йшов помалу здовж Губернаторських валів, вниз, прямуючи до ринку. А вийшовши на ринок, де, незважаючи на пізню пору і погану погоду, пересувалися ще тут і там постаті налогових гостей трактирних і шинкових, — одні одинцем і непевними кроками чимчикуючи до якоїсь неясно означеної мети, другі сунучи купами, серед голосної розмови і ще голосніших сміхів,—капітан почув голод і втому. Перша його думка була піти до першої-ліпшої отвореної ще пиварні або реставрації. Вже вступив до одних сіней, що вели до реставрації, та нараз зупинився і поспішно вийшов назад на ринок. Пригадав собі, що в кождім такім локалі в теперішній хвилі застане більшість гостей військових, офіцерів. Бачитися з ними, вітатися, розмовляти не потрафив би тепер ні за яку ціну. А хто знає, може би мусив зносити ще нові наруги і пониження, що могли би знов позбавити його супокою, здобутого з таким трудом. Ні, ні! Ні за що в світі не вступить до реставрації! І, оминаючи старанно стрічу з усякими воєнними, що тут і там моталися в тих крикливих і сміховитих купках, капітан пішов до Англійського готелю, велів подати собі комнатку, принести вечерю і бутельку вина, а також кілька аркушів паперу, перо і чорнило і, покріпившися, засів писати прощальні листи до жінки і до дітей.
Анеля по виході мужа чулася зовсім супокійною і навіть почувала якусь радість. Була переконана, що капітан пішов до коменди подати просьбу о димісію, і їй аж легше робилося на душі при думці, що вже завтра, позавтра, за кілька день він буде міг скинути з себе той мундир, що колись робив його для неї таким принадним, а тепер видавався їй страшним, важким, мов кайдани. Знала, що сей мундир накладає на її мужа різні тяжкі і небезпечні обов’язки, і їх, власне, лякалася найдужче. Знала також, що коли не для чого іншого, то бодай для сього мундира він мусить бувати в товаристві інших військових, а яке небезпечне може бути се товариство, се показалося дуже ярко на недавній Редліховій візиті. При самій згадці про сю візиту дрож; пробирала Анелю. Той дурний, дерев’яний стовп! Чого він мусив улізти?! І чому не міг у своїй капустяній голові знайти крихітку чемності, але відразу підвівся на задні лаби, як подразнений медвідь? «О, ненавиджу його! Ненавиджу їх усіх!» — крізь затиснені зуби шептала Анеля, пригадуючи ту важку атмосферу, яка залягла була в їдальні по Редліховім відході, і той холодний піт, що обливав її тоді, і ті надлюдські зусилля, з якими вона силкувалася опанувати своє зворушення і показатися мужеві зовсім свобідною і наївною. Та, богу дякувати! Компрометація з боку таких людей, як отсей Редліх, уже недовго буде їй загрожувати. Силою своєї волі і своєї любові до мужа вона відсуне сей дамоклів меч. її чудові очі горіли полум’ям правдивої радості при думці, як то вони обоє з мужем виїдуть геть відси, геть, на село, десь у глухий гірський закуток, до свойого дворика, на свій грунт, де вона буде могла відітхнути свобідно і забути все минуле, вирвати з корінням із душі ті страховини, через які тут мусила переходити, і вся, вся без поділу віддасть(ся) своїй любові, свойому домашньому огнищу.