Анеля марила наяві, недвижно сидячи при столі з прижмуреними очима, і солодко всміхалася до своїх мрій. Ті мрії перервало легеньке стукання до дверей. Анеля схопилася, сполошена, з крісла і озирнулася довкола, неначе шукала помочі або криївки. Та небезпеки не було ніякої, а натомісць знов далося чути легеньке, несміле стукання до дверей.
— Прошу ввійти! — промовила піднесеним голосом Анеля.
Несміливо ввійшла старша вже жінка, обвита хусткою. Анеля в першій хвилі не пізнала її.
— Слава Ісусу Христу! — мовила жінка, кланяю-чися.
— А, Шимонова! — скрикнула Анеля. Шимо-нова — се була служниця Юлії, вдова по якімсь шевськім челяднику з Делятина чи Надвірної. — А вам що сталося, що ви загостили до мене?
— Пані мене післали. Ось тут лист для пані капітанової, — мовила Шимонова, кладучи на столі перед Ане-лею маленький візитовий білет, заклеєний у коверті.
— Юлія пише до мене? — здивована, запитала Анеля. — А се що таке? Чи хора, що не може прийти?
— Ні, прошу пані, не хорі. Певно, там у листі витол-ковує. Нехай пані будуть ласкаві прочитати. Моя пані казали мені зачекати на відповідь.
Анеля ножичками розкроїла конверту і виняла білет, записаний дрібненьким красивим почерком Юлії. В білеті було написано ось що:
«Дорога Анельцю! В сій хвилі довідуюся про діло, безмірно важне для нас. Не можеш собі виоб-разити, що сталося. Конче треба нам обом зійтися і порадитися, що маємо діяти. Я була би вже прибігла до тебе, бо сама мало голови не страчу, та по тій дурацькій сцені при обіді боюся здибатися з твоїм чоловіком. Шаную його дуже, та боюся його ще дужче. Напиши мені — або радше ні, не пиши нічого, а отсей білетик кинь до печі. Тілько скажи Шимоновій, чи і коли можу прийти. Хоч би тілько на хвилиночку. Твоя Юлія».
Зачудування у Анелі дійшло до найвищого ступеня.
— А се що за відомість, про яку згадує Юлія? — скрикнула мимоволі.
— Не знаю, прошу пані, — відповіла Шимонова.
— Хто там був у неї? Хто міг сказати їй щось таке важне?
— Не знаю, прошу пані. Різні панове бувають.
— Ідіть, Шимонова, додому і скажіть своїй пані, нехай зараз сюди приходить, — мовила Анеля і, давши Шимоновій двадцятицентівку, вивела її за двері.
Тепер трясла нею пропасниця цікавості. Просила бога, щоби Антось забавився поза домом ще з годину, щоби не застав тут Юлії. Глянула на годинник — було сьома година. Сіла і силкувалася думкою супроводити Шимонову в її мандрівці додому. Ось вона шлапає по болоті вулицею Чарнецького, на Бернардинську площу, переходить коло прилавків, на яких бойки продають овочі, скручує на Галицьку, а з сеї на ринок, переходить коло ратуші, півперек ринку на Домініканську, а відси на Вірменську. І як таки ся стара жінка інколи не може йти просто вулицею Чарнецького на Губернаторські вали, а відси на Домініканську вулицю! Найменша подоба лісу вночі наповнює її непоборимим перестрахом, і вона волить робити величезне коліно, накладати вдвоє більше дороги, ніж пройти попід деревами плантації. Анеля проклинає сю дивну боязливість Шимонової, що повстала у неї ще в дитинячім віці. Мавши ще ледве десять літ, ішла з матір’ю вночі через лісок; обох їх напали якісь драбуги, страшним способом замордували її матір, а вона, не пам’ятаючи з переляку, що з нею діється, скочила в гущавину і зарилася в купу хворосту, в котрій зомліла і напівмертва пролежала кільканадцять годин, поки її другого дня не віднайшли і не витягли з криївки. Від того часу Шимонова не може вечором пройти через ніяку плантацію, де росте прикупі бодай кілька дерев або корчів. Та тепер вона вже мусить бути дома. Вже Юлія одягається, вже йде, поспішає простою дорогою, за хвилю буде у неї, скаже їй, що там таке сталося.