Анеля все ще сиділа недвижно, з очима, широко витріщеними, вдивляючися в один кут покою, з устами, наполовину отвореними, без ніякого виразу на лиці, а навіть з відтінком якогось дивного усміху на устах. Зрештою Шимонова, занята власною особою і пригодою своєї пані, не звертала особливої уваги на Анелю, а виплакавшися і обтерши сльози, встала з крісла.
— Піду вже, прошу ласкавої пані, — мовила, кланя-ючися Анелі. — Я своє зробила, а тепер мушу поспішати додому. Я там, ховай боже, усе позамикала на ключ, та все-таки треба йти. Тепер я сама однісінька. Цілую ручки ласкавої пані! Дякую красненько за покріплення.
І справді, поцілувавши Анелину руку, що безвладно простягнена лежала на столі, Шимонова пішла, бажаючи ласкавій пані доброї ночі.
Анеля не встала, не порушилася, не поглянула вслід за нею. Сиділа, як з каменя витесана. Минали мінути, квадранси, години, а вона сиділа та й сиділа недвижно. Тільки рівний, спокійний віддих показував, що се не статуя, а жива людина. І коли би капітан, що власне в тім часі при брамі камениці шарпнув за дзвінок, а потім сам з собою зводив важку внутрішню боротьбу, був в тій хвилі ввійшов до покою і свою шаблю, ще в Боснії виострену, затопив у її груди, то її смерть була би тільки незначущим і нечутним переходом із теперішнього отупіння в вічне і цілковите одубіння, була би спокійним і несвідомим перепливом із тихої пристані на безбережний, незглибимий супокійний океан.
Аж десь коло першої години сей стан змінився остільки, що Анелині повіки склепилися помалу, її голова скло-нилася на стіл, а рука несвідомим рефлексійним рухом підсунулася під нахилене чоло. Анеля заснула. В такім положенні застала її рано при горючій лампі перелякана Мариня.
IX
В готелевій кімнаті було ще темно. Капітан спав. Сильне стукання до дверей розбудило його.
— Хто там? — скрикнув капітан.
— Се я, кельнер, — відізвався голос за дверима.
— Чого хочеш?
— Пан капітан веліли збудити себе о сьомій.
— А хіба вже сьома?
— Так є.
— Добре, добре. Дякую тобі.
— Може, пан капітан чого потребують?
— Принесеш мені каву так за півгодини. І рахунок!
— Рад служити пану капітанові.
Капітан встав, умився і почав одягатися, звільна, спокійно. Хоч спав несповна три години, то все-таки чув себе покріпленим на силах. Без ніякого особливого зворушення взяв написані вчора листи, що лежали на столі, і сховав до бокової кишені вафенрока. Потім випив каву, закурив сигаро, заплатив і вийшов з комнати.
Було три чверті на восьму. Сніг усе ще порошив. Надворі стояла ще сіра сутінь. Небозвід видавався тісним і, немов величезний капелюх, насунений на чоло, змінював, маскував фізіономію міста. Все виглядало меншим, якимсь дрібним, незначущим. Рух на вулицях Львова був іще слабий. Головний контингент прохожих становили діти, що поспішали до шкіл.
«І мої діточки десь ідуть до школи», — подумав капітан, і нараз страшенний біль прошиб його серце. Пекло, що вчора, бачилось, було втихомирене, тепер заворушилося наново. Хоч і які зусилля робив над собою, щоби тепер в тій хвилі відігнати від себе думки про дітей і жінку, то все-таки ті думки, мов налазливі оси, крутилися довкола нього, бриніли і шпигали його жалами.
«Щоби їх хоч раз іще побачити, хоч здалека! — думав капітан, слідячи очима кожду купку проходячих дітей. — Хто знає, може, то вже остатній раз! А вчора, виходячи, я навіть не поцілував їх. Не натішився їх видом, не напоїв душі їх солодким щебетанням. Бідні мої діти! Що то буде з вами, коли я згину сьогодні?»
Сльози закрутилися у нього на очах. Та безмірним напруженням своєї волі капітан відігнав їх. Власне переходив з Мар’яцької площі на Галицьку, коли почала бити восьма. Прискорив кроку. В протягу п’ятьох мінут мусив бути на стрільниці, на умовленім місці, а то ще кусник дороги. Скрутив на вулицю Галицьку, відси на Собеського, вийшов на Губернаторські вали і направився на Куркову, при котрій знаходиться міська стрільниця. Велика зала стрільниці, в тім часі звичайно пуста, була вибрана місцем поєдинку.
«Спізнюся о цілі три мінути! — подумав капітан,
поглядаючи на годинник. — Вони там, певно, вже чекають. Подумають, що я струсив. Та нехай собі думають що хочуть. Покажу їм, що з кашею з’їсти себе не дам».
Хотів прискорити кроку, та зусилля його були даремні. Якесь ослаблення опанувало його. Той кусник дороги, від рогу намісництва до стрільниці, видався йому безконечно довгим і важким. Не почував страху, був повний резиґнації, спокійний, а проте його ноги отяжіли, мов олов’яні. Обмірковував, де має ви-мірити, в груди чи в голову. Почував, що його рука буде певна і не затремтить, знав, що трафить його нео-хибно, коли сам швидше не буде трафлений. Мірячи в голову, легше хибити, та трафний вистріл звичайно буває смертельний. Що поєдинкові правила велять мірити в груди, це його мало обходило. А яких-то правил держалися його вороги, клеветники? Мірячи в груди, легше трафити, та трудніше поцілити смертельно. Хіба валити трохи нижче, в сторону жолудка, і засудити противника на смерть по довгих, лютих муках? Ні, перед такою думкою жахнувся капітан. Убити Редліха відразу, на місці, — так! Се буде чесно, сього домагається його честь, а радше те почуття помсти і обурення, що жевріє на дні його душі. Але засуджувати його на кількаденні муки і аж по них на смерть — ні! Адже він — чоловік, не кат! Адже ж Редліх ще вчора був його другом!