— О, день у день! — підхопила Цеся. — Чекай, покажемо тобі, яких нам забавок понадаровувала. Мені прекрасну ляльку.
— А мені найбільше кармельків дає, — сказав Михась, — але я її не люблю.
— Чому? — поважно запитав капітан.
— Бо все мені щось такого наговорить, а потім покажеться, що се неправда.
— Ну, чекай, ми її покараємо! Як вона сміє тебе дурити! — мовив батько з комічною повагою.
І почалася розмова — ота люба, весела, розкішна гутірка в родиннім кружку, розмова ні про що, а притім займаюча, свіжа для духу серця, розмова, при котрій мозок спочиває, нерви дізнають лагідних, приємних зворушень, око впивається видом любих лиць, під-хапує кожду зміну виразу, найдрібніший рух коханих істот, а душа в кождій дрібниці знаходить нове таємне джерело розкоші.
Нараз капітан схопився на рівні ноги і, своїм звичаєм перескакуючи з веселого тону в страшенно розпучливий, скрикнув:
— Пропав я! Нещасливий! Уже по мені! Вже мене нема!
Діти аж поблідли з переляку. Михась ухопив батька за руку, немов хотів захистити його від якоїсь грізної небезпеки.
— Що тобі таке? — запитали всі разом.
— Я забув про найважнішу річ! — лементував капітан.
— Про яку?
— Адже ж я для вас із Боснії попривозив усякі подарунки.
— А де ж вони? — запитала Цеся.
— В саквояжі.
— А де саквояж?
— У Грицька.
— Се що за Грицько?
— Мій вояк. Мій слуга.
— А де ж він?
— Отож власне сього не знаю. Певно, десь пропав, утік, дезертував і саквояж узяв із собою.
Цеся заломала рученята з розпуки, але Михась усе ще держачи батька за руку, вдивлювався пильно в його лице, бажаючи зміркувати, чи він жартує, чи направду се мовить.
— Се не може бути! — сказав вкінці рішуче і, пустивши батькові руку, побіг до передпокою. Не минула й хвилина, а з передпокою роздався його радісний окрик:
— Є саквояж, є!
І, показуючи голову крізь відхилені двері, смію-чися сердечно, він кричав до батька:
— А бачиш! Є саквояж! І пощо було нас лякати?
— А Грицько є? — питав капітан.
— Грицька нема.
— Як-то нема? Шукай добре, він там десь мусить бути коло саквояжа.
Привикши до послуху і не бачачи жартливого відтінку на батьковім лиці, хлопчик цофнувся від дверей і щез у передпокої. Всіх очі з напруженням, повним таємної веселості, обернулися до дверей. По хвилі показався Михась розчарований, з докором позираючи на батька.
— Пощо жартуєш? — мовив. — А от Грицька нема.
— Нема? Ну, а як ти думаєш, де він може бути? Михась думав, та нічого не міг видумати.
— Ну, чекай, стрібуємо його покликати. — І, вийшовши до передпокою, капітан, вихилившися крізь двері, кликнув могучим голосом:
— Грицьку!
В тій хвилі дався чути якийсь лускіт і стук важких кроків, і, заким діти здужали отямитися, показалася в дверях здоровенна, по-військовому вбрана фігура Грицькова.
— Мельдую покірно, пане капітане, що я є.
— А де ж ти був?
— Мельдую покірно, в кухні.
— А що робив?
— Мельдую покірно...
— Не мельдуй, говори попросту! Що робив?
— Насамперед сидів на лавці, потім приніс води, потім урубав полін, потім... потім сидів на лавці.
— А хто велів тобі се робити?
— Там така Мариня є, пане капітане. Дуже остра шаржа. Ще остріша, ніж пан фірер Фухтіг.
Пані Анеля приснула сміхом, чуючи ті слова, та капітан з найповажнішим у світі лицем екзаменував Грицька далі:
— Значить, недобра особа?
— Як оса.
— А горівку пив?
— Пив, пане капітане.
— А чим закусив?
— Хлібом і смаженою ковбасою.
— А хто тобі се дав?
— Та вона... та сама Мариня.
— То мусить бути добра особа?
— Як рідна мати, пане капітане!
— А ти сварився з нею?
— Сварив, пане капітане.
— А перепросився вже?
— Вже, пане капітане!
— Ну, йди ж тепер і запитай її, чи швидко буде обід, бо ми вже голодні.
— Слухам, пане капітане!
І, салютуючи, Грицько по-військовому зробив півобо-рот наліво. Та, заким іще рушив до кухні, відчинилися супротилежні двері салоника і показалася в них Мариня, просячи панство на обід. Грицько обернувся, плюнув і, мурмочучи: «Се дідько, не дівчина!», пішов до кухні.
III
Обід був скромний, а проте протягся досить довго. Хоча капітан з дороги приніс досить заострений апетит, та тепер їсти не міг. Ситий був своїм щастям, тою теплою, погідною, тихою і такою оживленою родинною атмосферою, про котру марив там, на гірських бівуаках, серед босняцьких скал, у сльотах, і спеках, і невигодах табірного життя і пізніше в монотонній і сто разів скучнішій гарнізоновій службі. Те щастя, далеке й бажане, видавалось йому тепер сто разів любішим, сто разів чарівнішим, ніж його мрії. Лиця, постаті, голоси, слова дітей завершили той могучий чар. Від’їжджаючи, він покинув їх майже немовлятами, крикливими, що часто плакали і причинювали родичам багато клопотів та невигод. Він тямить, що тоді в глибині душі навіть рад був подекуди, що може вирватися з тої «дитинярні», як звав своє помешкання. І в мріях його діти не грали видної ролі, блукали десь мов бліді тіні: він думав про них більше розумом, теоретично, та не любив їх так, як любиться живі, близькі серцю істоти. А тепер! Сам вид тих двох істот, у котрих він чув частинку себе, всього себе — тої гнучкої дівчинки з голубими очима і попелястим шовковим волоссям, що в її лиці він пізнавав свої власні риси, та без порівняння ніжніші, благородніші, що кождий її рух наповнював його мимовільним подивом, — вид того хлопчика, так не-похожого на сестру, а так дивно подібного до матері, з виразом енергії на круглім лиці і на устах, резолютного і бистрого в рухах і з деяким відтінком дитинячого юмору в словах, — той вид спинював йому віддих у грудях, наповняв його ненастанним восхитом. Сей восхит іще вбільшав його любов і пошану для жінки, для тої женщини, не тільки чарівно вродливої але також залізного, неподатливого характеру та високої інтелігенції, що, полишена сама, з невеличкої половини його пенсії, яку міг їй посилати місячно, зуміла вижити, вдержати дім і так славно виховати дітей. Що були добре виховані, розумно, свобідно, без неволення їх дитинячої вдачі, що на розвиток їх інтелігенції, їх характеру і їх тіла змалку пильно вважала, се видно було з кожного їх руху, з кождого слова.