Капітан сидів, похиливши голову в важкій задумі. Жінчине оповідання зробило на нього пригнобляюче вражіння. Не збуджувало співчуття, не загріло серця, обурювало його навіть, розкриваючи ту брутальність, котрої якийсь запас лежить на дні душі кождого чоловіка, та з котрою кождий більш або менше старанно криється навіть перед самим собою, а для її замаску-вання люди повинаходили багато приличних та делікатних слів. Безоглядне, спокійне розкриття тих низьких вчинків і мотивів в устах його жінки було для нього чимсь дивовижним, несподіваним, боліло його, як свіжозавдавані рани. Та проте він вдумувався в її положення, починав розуміти її і тим самим — починав судити її не так дуже остро.
— А про сю другу історію з дівчатами що маю тобі сказати? — провадила дальше свою річ Анеля. — Раз утративши пошану для людей, навчившися іграти їх чуттями і віруваннями і вважати їх тілько матеріалом для визискання, я пішла дальше тою дорогою. Чи тисячі не роблять так само, тілько в іншій формі? Знаєш, я придивлялася не раз, як ось там у трафіці бідні жінки, зарібниці і жебрачки ставлять на лотерею. Рікою пливе те бідарство до трафіки, а кожда з них не раз через цілий тиждень уриває собі по крейцару на хлібі, уриває дітям на солі або на картоплі, щоби тілько могти в четвер відложити того «шістака» і поставити його на лотерею. «Може, дасть матінка божа!» — шепче, і хреститься, і молиться тисячу разів. Адже ж держава обіцює їй за її шістачка сотки, тисячі гульденів, маєток, добробут, запевнений достаток для цілої родини, кінець нужди і непевності, одним словом — рай на землі! А що з того виходить? Тиждень за тижнем, рік за роком пливе оте бідарство до трафіки, як ріка, пливуть шістачки до кас державних і творять мільйони, а сума нужди, ошуканих надій, ущипнених бідним дітям шматків хліба, полін дерева і кришок солі не тілько не меншає, але росте, росте до величезних розмірів. І що ж іншого робила й я, обіцюючи тим дівчатам добру службу і легку роботу?
Капітан стрепенувся при тім супротиставленні.
— Жінко! — скрикнув він. — Сам сатана говорить твоїми устами! Застановися!
— Видко, мій любий, що ти не застановлявся! — спокійно мовила Анеля. — Я мала досить часу, щоб обдумати се все. А втім, чи ж то я перша, одинока в тій торговлі? Ведетьва вона то явно, то тихцем від соток літ, і наша шляхта частенько вела її до спілки з жидами. Не віднині йдуть наші дівчата на торги до Константинополя, Смирни та Александрії, а тепер повно їх і в Індії, і в Єгипті, і в Турції, і в Бразілії. І знаєш, коли подумаю, в яких обставинах, в якій нужді, в якім занедбанні і пониженні жила тут не одна з них, то мені здається, що небагато тратять, а може, не одна багато й зискує, ідучи там. Чи думаєш, що перед усіми я мусила брехати, говорити, що їх потребую до служби? Десятки були таких, котрі прямо говорили мені: «А хоч би ви, пані, продали нас навіть у турецьку неволю, то будемо вас благословити, щоби тілько видобутися геть відси. Адже ж тут не лишається нам ніщо інше, як тілько з моста в воду або на шлях ганьби, та й то навіть сей шлях не охоронить нас від нужди, голоду та неволі!»