Выбрать главу

Джером Девід Селінджер

Для Есме́[1] з любов'ю і мерзотою

Нещодавно я отримав авіапоштою запрошення на весілля, яке має відбутися в Англії 18 квітня. Саме на це весілля я ладен був попасти за будь-яку ціну, і, коли прийшло запрошення, я вирішив, що цілком можу злітати за кордон, а щодо витрат, то де наше не пропадало… Проте згодом я ретельніше обговорив намір зі своєю дружиною, на диво розважливою жінкою, і ми відкинули його з єдиної причини — я зовсім забув, що моя теща бажає провести останні два тижні квітня з нами. Я й справді не бачу матусю Ґренчер занадто часто, а вона ж не стає молодшою. Їй п’ятдесят вісім (і вона цього не приховує).

Утім, хоч де б мені довелося бути, я не належу до тих, хто й пальцем не поворухне, аби вберегти весілля від нудотности. Відповідно, я й тут не зрадив собі й записав кілька викривальних зауваг про наречену, якою я знав її близько шести років тому. Якщо мої записи, ті пару незручних моментів, спантеличать ніколи не баченого мною нареченого, то тим краще. Ніхто ж не прагне розважати, зрештою, будь-кого, швидше повчати, напучувати.

У квітні 1944 року я був серед тих шістдесяти американських новобранців, які проходили спеціальний курс підготовки до висадки на територію Франції, керований британською розвідкою, у графстві Девон, що в Англії. І, як згадую, то здається мені, що ми були досить унікальними — шістдесят чоловік, і посеред них жодного компанійського хлопця. Всі ми полюбляли писати листи, і коли розмовляли один з одним не про роботу, то переважно просили когось позичити чорнило, якщо воно не потрібне йому в цю хвилину. Коли ми не писали листів і не сиділи на лекціях, то кожен із нас займався чимось своїм. Мене у погожі дні зазвичай тягнуло на природу, милуватися мальовничими місцевими краєвидами. У дощові ж я, як правило, сидів у сухому місці, читаючи книжку, часто на такій відстані від столика для пінг-понгу, щоб можна було його цюкнути сокирою.

Навчальний курс тривав три тижні й закінчувався в суботу, дуже дощову. О сьомій того останнього вечора вся наша група вирушала до Лондона, де, як ходили чутки, нас мали призначити в піхотні та повітряно-десантні дивізії, що готувались до висадки у день початку операції. Я спакував усі свої пожитки у свій армійський рюкзак разом з брезентною сумкою для протигазу, вщерть забитою книжками, які я привіз із протилежного континенту. Сам протигаз я викинув з люмінатора «Мавританії» кілька тижнів тому, цілком свідомий того, що навіть якщо ворог справді застосує газ, я все одно не встигну його вчасно надягнути.

Я пригадую, як довго стояв біля крайнього вікна в нашій казармі й дивився на косий, похмурий дощ, і мені зовсім не кортіло хапатися за зброю. Я чув, як за моєю спиною розладжено шкрябали безліч авторучок на бланках польової пошти, які потім перезнімали на мікроплівку. Несподівано, без якоїсь певної мети я відійшов від вікна й надягнув свій плащ, кашеміровий шарф, колоші, вовняні рукавички та пілотку (останню, мені й досі нагадують, я носив на власний манер — ледь натягнутою на обидва вуха). Потім я звірив свій наручний годинник з настінним у вбиральні і спустився з нашого пагорба мокрою бруківкою до міста. Я нехтував спалахами блискавок навколо мене. Кожна з них або має на меті влучити у вас, або ні.

У центрі міста, де, мабуть, було наймокріше, я зупинився перед церквою, аби почитати оголошення на дошці. Головним чином тому, що мою увагу привернули характерні білі на чорному цифри, а частково й через те, що після трьох років у армії я призвичаївся до читання дошок оголошень. О третій п’ятнадцять, стверджувала дошка, відбудеться репетиція дитячого хору. Я позирнув на свій годинник, а потім знову на дошку. Лист паперу зі списком дітей, що беруть участь у репетиції, було прикріплено кнопками. Я простояв під дощем, доки прочитав усі імена, а потім зайшов до церкви.

На лавах сиділи чоловік десять дорослих, дехто з них тримав на колінах дитячі колоші догори підошвами. Я пройшов повз них і сів у першому ряду. На помості стояли зсунуті в три ряди стільці, і на них сиділо біля двадцяти дітей, переважно дівчаток, віком від семи до тринадцяти років. У цю мить керівник хору, здоровецька жінка у твідовому костюмі, повчала їх, що треба розкривати уста ширше, коли вони співають. Чи чув хтось коли-небудь, спитала вона, щоб маленька пташка наважилась співати свою чарівну пісню раніше, аніж відкриє свій дзьобик ширше і ширше? Безперечно, ніхто такого не чув. На неї дивились тверді, непроникні очі. Далі регентша сказала, що хоче, аби всі її діти усвідомлювали значення слів, які вони співають, а не просто белькотали їх, як тупі папуги. Потім вона подула у свій камертон-дудку, і діти, немов гурт малолітніх штангістів, підняли свої збірки церковних гімнів.

Вони співали без інструментального акомпанементу чи, як буде точніше сказати у цьому випадку, без завади. Їхні голоси були мелодійні та несентиментальні, й людина релігійніша, ніж я, легко відчула б духовне піднесення. Двійко наймолодших дітей дещо затягували темп, але це могла розчути хіба що матуся композитора. Я не чув раніше цього гімну, але дуже сподівався, що він має десяток, а то й більше строф. Слухаючи, я розглядав обличчя всіх дітей, але найбільшу мою увагу привернула дівчинка, яка сиділа найближче до мене — на крайньому стільчику першого ряду. Їй було близько тринадцяти, вона мала пряме світле волосся, що ледь вкривало вуха, витончене чоло й дорослі очі, які, швидше за все, оцінювали присутніх. Її голос суттєво вирізнявся з-поміж інших дитячих голосів. І не лише тому, що вона сиділа найближче до мене. Її голос був найвищий, наймелодійніший, найупевненіший і, відповідно, вів за собою увесь хор. Юна леді, втім, мала вигляд стомленої своїм співочим даром або, можливо, часом і місцем. Двічі між строфами я бачив її позіхання. Позіхання було виховане, із закритим ротом, але все ж таки його не можна було не помітити — розширення ніздрів видавало її.

Одразу, як гімн закінчився, регентша довго висловлювала своє обурення тим, що багато присутніх човгають ногами, а рота роззявляють, коли лунає проповідь. Я дійшов висновку, що співоча частина репетиції завершена, і, не чекаючи, доки рипучий голос керівниці хору зруйнує чарівне враження від дитячого співу, підвівся і вийшов надвір.

Дощ тільки посилився. Я пішов вулицею й подивився у вікно кімнати солдатського відпочинку Червоного Хреста. Там біля стійки, де подавали каву, солдати стояли у три ряди і навіть крізь скло я чув клацання кульок для пінг-понгу в сусідній кімнаті. Я перейшов вулицю і зайшов у цивільне кафе, що було порожнє, якщо не зважати на літню офіціантку, яка явно надала б перевагу клієнту в сухому плащі. Я повісив свій плащ на вішалку якомога делікатніше, а потім сів за стіл і замовив чай та грінки з корицею. Це вперше за сьогодні я до когось заговорив. Потім я перевірив усі свої кишені, разом з кишенями плаща, і, зрештою, знайшов пару пом’ятих листів, які можна було перечитати. Один — від моєї дружини, в якому вона нарікала на погіршення обслуговування у Шрафта на Вісімдесят восьмій вулиці, а інший — від моєї тещі, вона прохала вислати їй трохи кашемірової пряжі, лишень я зможу відлучитися з «табору».

Я ще допивав свою першу чашку чаю, коли до кафетерію зайшла юна леді, яку я щойно споглядав і слухав у церкві. Її волосся було наскрізь промокле, і з-під нього виглядали кінчики обох її вушок. Вона була з хлопчиком, безперечно, її братом. Його капелюх вона зняла з голови двома пальцями, немов це був лабораторний зразок. За дітьми зайшла енергійна на вигляд жінка у м’якому фетровому капелюшку — вочевидь їхня гувернантка. Учасниця хору зняла на ходу своє пальто й вибрала столик. Дуже непогано, як на мене, лишень за вісім чи десять кроків попереду мого. Вона й гувернантка сіли. Хлопчина, якому було років п’ять, сідати не збирався. Він стягнув і кинув на підлогу свою моряцьку куртку. Потім, з незворушним виразом природженого неслуха, почав методично докучати своїй гувернантці — витягував і засував назад свій стілець, пильно дивлячись на неї. Гувернантка притишеним голосом кілька разів наказала йому сісти і припинити вибрики, але тільки коли сестра звернулась до нього, хлопчик обійшов свій стілець і вмостився на ньому. Він негайно підняв свою серветку і поклав собі на голову. Його сестра забрала її, розгорнула і розіслала на його колінах.

вернуться

[1]

Есме́ (Esmé) — старофранцузьке ім’я, що означає «шанована» або «улюблена» і споріднене із сучасним «aime» — «любити». Наголос на останньому складі. Оскільки героїня, очевидно, француженка, ім’я її брата (Charles) я теж передав на французький лад — Шарль, а не Чарлз.