— Так ось, — правив далі Костя, — після звістки про смерть Майї кількасот «марсіан» Еберсвальду зібралося в головній залі, де Еландон виголосив промову. Малий курваль згадав усе: завезені із Землі інфекції, азартні ігри та алкоголь, кожну побутову сутичку між «марсіанами» й землянами, особливо ту, трирічної давності, що закінчилась убивством «марсіанина», а ще, звісно, жорсткий контроль народжуваності з боку…
— Але це не чиясь примха! — обірвав його я. — Контроль обумовлений обмеженістю ресурсів. Вони не на курорті! За нинішніх умов більше двох з половиною тисяч осіб Марс не прогодує.
Шпрот розвів руками:
— Кому ти це розказуєш? Коротше, після промови «марсіани» озвіріли, а Еландон оголосив, що скасовує Конституцію Дев’ятнадцяти й що Марс відтепер не підкорятиметься наказам із Землі. Людей, тобто землян — ти ж знаєш, в Еберсвальде їх менше півсотні, причому серед них були батьки кількох «марсіан» — загнали до теплиці на поверхні, півдня протримали там, після чого Еландон відключив систему утилізації CO2, перекрив канали подачі кисню, а замість нього пустив до теплиці метан.
— Метан? — я безпорадно кліпав. У цей момент на коротку мить я забув навіть про Христю Радченко.
— Ага, — мотнув головою Шпрот. — Він сам по собі не отруйний, ну, ти ж знаєш, але спроба дихати ним замість кисню нічим хорошим для організму не закінчиться. Ти, як лікар, мусиш це добре ро…
— Знаю, знаю. Але… на хріна?
Шпрот смикнув плечима.
— Одинадцять мільярдів людей питають зараз те ж саме.
Я зморщив лоба, рахуючи, скільки зараз Еландону. Дев’ятнадцять. Іще шмаркач, та головне в іншому. Решта — ті, що пішли за ним, хто послухав його і власноруч блокував повітропроводи або ж просто мовчазно спостерігав, як помирають півсотні землян, — ще молодші. Деяким, напевно, не виповнилося й дванадцяти.
— Вони ж іще діти…
— Ну, — м’яко заперечив Бонка, — шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять… Вони вже не діти, Захаре.
— Однаково не розумію: навіщо? Вони ж як ми, вони теж люди!
— Що за маячня? — звів брови Шпрот. — Вони відрізняються від нас, як ми відрізняємося від англійців чи американців.
— Чим?
— Не сміши мене.
— Ні, серйозно, — напосів я. — Чим ми відрізняємося від англійців?
— Ну хоча б тим, що я досі остерігаюся ходити вулицями, тримаючись за руку з Бонкою, — він ледь нахилив голову й зухвало подивився на мене, цілковито впевнений у своїй правоті. — Не подумай, я не скаржусь. У Польщі та Угорщині відьом підсмажували на вогнищах упродовж 200 років після того, як їх перестали підсмажувати в Голландії чи Англії. Думаю, через сто п’ятдесят років в Україні також перестануть косо дивитися на геїв, — Шпрот ковтнув пива, Бонка піджав губи і якось наче винувато знизав плечима (так, це правда: у мене всього двоє друзів і обоє — нетрадиційної орієнтації, так що статистично можна стверджувати, що я товаришую винятково з гомосексуалістами). — Я про те, що ми всі ростемо в конкретних умовах, і різні умови формують різних нас. Розумієш?
Я промовчав, бо частково Шпрот мав рацію — до середини XXI століття українці так і не спромоглися викорчувати гомофобію, антисемітизм і сексизм, але подумки однаково з ним не погоджувався. У яких умовах зростали ті, кого він називає «марсіанами»? Хто навчив цих дітлахів жорстокості? Що примусило їх задушити газом кількадесят інших колоністів, які відрізнялися від них лише тим, що не народилися на Марсі, а прибули із Землі? Невже ми не здатні перебороти самих себе, і всі наші дії обумовлені накопиченими в генах помилками попередніх поколінь?