Я насторожився.
— Що за експеримент? — як лікар, я чудово знав, що добровольцям у наукових експериментах за просто так не приплачують.
— Зібралася величезна команда, — захоплено розказував Андрій, — шістдесят науковців із Циньхуа, Пекінського університету, шанхайських університетів Фудань та Цзяотун. Ідея дослідів заснована на останніх відкриттях, зроблених на кафедрі генетики університету Фудань. Ти, мабуть, знаєш: раніше думали, що так звані «сміттєві» фрагменти ДНК, тобто послідовності геномної макромолекули, що не відповідають за генерацію білків і нібито не мають визначених функцій, насправді є залишками древніших ДНК, які стали непотрібними в процесі еволюції. Але генетики з Фуданя виявили, що «сміттєві» ДНК насправді зовсім не сміттєві, у них закодована інформація. Пізніше вже на моєму факультеті припустили, що ця інформація є результатом фіксації в мозку індивіда найпотужніших в емоційному сенсі вражень. Ці враження мають бути достатньо сильними, щоб відбитися в ДНК, але не аж такими важливими для еволюції, щоб не стати частиною активної послідовності. На сьогодні китайці мають усі технології, щоби спробувати шар за шаром витягнути цю інформацію.
Мені не вдалося збагнути, до чого він хилить:
— Як це — витягти?
— Ну, ідея в тому, щоб узяти «сміттєві» фрагменти ДНК, розгорнути, тобто розкодувати їх, і на основі отриманих даних виростити в лабораторних умовах структурні частини мозку, що відповідають за обробку емоцій та візуальних образів, а потім за допомогою систем розпізнавання візуалізувати активність нейронів у них. Думаю, ти чув про системи візуалізації снів — то це має бути щось схоже. Зрозуміло, частина інформації виявиться втраченою, частина не відобразиться коректно, але загалом ми тут вважаємо, що зможемо витягти з цього «сміття» щось на кшталт відеороликів, які відображатимуть найяскравіші епізоди з життя предків конкретної людини.
— І цією людиною будеш ти? Тобто, це будуть твої предки?
— Так.
Я хмурився:
— Отже, китайці хочуть клонувати твій мозок?
— Ні, — Андрій замотав головою. — Вони клонуватимуть частини мізків моїх пращурів, у яких, ми всі на це сподіваємося, відбилися найяскравіші моменти їхніх життів.
— А, — сказав я. І раптом стрепенувся, серце неспокійно затріпотіло в грудях: — Виходить, ти зможеш побачити… не знаю, як правильно сказати… почути чи відчути, що думав твій дід, коли помирала бабуся?
— Так, якщо для діда це переживання було достатньо сильним.
«Хрінь собача», — подумав я. А вголос проказав:
— Це небезпечно?
— Анітрохи. Зразки ДНК братимуть із крові. Нічого особливого.
— І скільки заплатять?
Обличчя сина на голографічному зображення неначе підсвітили прожектором:
— Триста тисяч юанів.
Я присвиснув. Цього навіть за нинішніх цін могло вистачити на півроку життя в Пекіні.
— Якщо експеримент не становить загрози, якого біса тобі пропонують такі гроші?
— Ну па! — закотив очі Андрій.
— Я мушу знати, — додав металу в голосі.
— Платять за право оприлюднити зчитані історії. Ну, типу, таким чином мені нібито відшкодовують збитки через порушення приватності, бо може виявитися, що, наприклад, найяскравішим спогадом мого діда була ніч, коли він зраджував мою бабцю з якою-небудь…
— Твій дід не зраджував бабці! — гаркнув я.
— Я просто для прикладу, — надувся Андрій.
Ми затихли й трохи помовчали. Зрештою хлопець нехотя озвався:
— Тобі не подобається? Я можу відмовитися.
— Ні, — заперечив я. — Не зважай. Просто я задумався, який спогад ти витягнеш із мого мозку? І чи будеш радий, коли його побачиш?
Андрій розгубився:
— Та я не…
— Що ти подумаєш, якщо це буде не момент твого народження, не день, коли ти вперше сказав «па», а заллята кров’ю операційна й крихітна дівчинка, яка могла б жити, але померла на моїх руках?
— Не переймайся так, — син зітхнув. — Ти ж сам сказав, що зробив усе, що від тебе залежало.
Я повільно похитав головою.
— І що з того? Я весь вечір тільки про це й думаю. Я віддав би що завгодно за можливість на мить повернутися в минуле й скасувати операцію.
Андрій стиснув губи, довго німував, а потім тихо промовив:
— Минуле недосяжне, па. Ми мусимо йти вперед, а не тягнутися за тим, що було.
Можливо, якби фраза прозвучала з вуст кого-небудь хоч трохи дорослішого, то не здалася б мені аж такою пласкою й тривіальною. Втім, я вдячно кивнув, бо це було саме те, що хотів почути.