Коли ми прибули на місце, син старого саме припхався з тачкою торфу. Він уже не виглядав поважною людиною, яка носить під пахвою течку, був зарослий і переляканий, очі його часто мруґали й сіпалися, він, мабуть, відразу здогадався, що приїхали по їхню душу і стояв з опущеними руками. Кримінальний комісар швидко пояснив що до чого й наказав пакувати речі та кидати на вантажівку. Я уважно стежив за тим, що вони виносять з хати, і коли побачив у руках хлопчика ту саму голову мого розмальованого дерев’яного коника, то миттю шарпнувся й відібрав, хоч він пручався й верещав.
— Ей, ти чо! — гаркнув на мене аскар. — Отдай назад!
— Це моє! — помахав я головою коника у повітрі. — Це моя хата!
— А-а, — махнув рукою поліцай. — Ну, тада…
— Твоя? — засміявся есесівець. — Іди ще знайди п’ять жидівських сімей, і хата буде твоя.
— А ви точно не здурите?
— Слово офіцера, — сміявся він далі й гукав до жидів: — Шнель! Шнель! — А потім обернувся до мене й додав: — Тільки умова: мусять бути з-поза їхньої дільниці. Розумієш? Тих ми й самі маємо в руках.
Я подався на оболонь, де хлопаки грали у копаного м’яча. Там були мої кумплі, з якими ми не одну шибу розбили, файні батяри. Я покликав їх.
— Є справа колійова[10]. Мені треба п’ять жидівських родин.
— Ади-во! Нашо? — спитав Вілюсь.
— Їм вручать квитки на пароплав з Гданська до Палестини.
— А тубі шо з того?
— Половина з того, — засміявся я. — Просто мене попросили зробити добру справу. А хто мене знає, то завше може підтвердити, що я нічого так не люблю, як добрі справи робити.
— Е, я тебе знаю, — покивав пальцем Додьо, — ти іно вмієш робити, шо біґос-кумпоти зі сливками[11].
— Бреше, курва, — сказав Місько. — Жиб я скис, коли не бреше. Не заливай нам ту голодні кавали[12], а гуляй си купати на Жилізну воду[13], о.
— Чого б я мав брехати?
— Бо ти, курва, завше, курва, брехав. Маєш інтерес? Ну-ну…
— Дам кожному по дві бляшанки оселедців.
— То єнша справа, знаїш, — кивнув Додьо. — Але шо то дві бляшанки оселедців, коли їх чекає таке щастя? Білєт на паруплав, знаїш! Ого! Та то варта го-го! — він навіть задер голову догори і став обдумувати.
— Як собі хочете, — сказав я, — по дві й фертик. Ну, і ше цьмаги[14] хильнемо.
— Но йо, знаїш, — кивнув Додьо, — най буде. Є тутка дві рудини на Гурудничій, знаїш. Приїхали з Росії. Тамка жили наші люди, їх забрали на Сибір, а цих вселили, знаїш. То мені не шкода, нє, Міську?
— А вуни шо, курва, винні? — бичився Місько. — Тих би так і так, курва, виселили. То ж були паньствові[15] працьовники. Може, навіть уже, курва, і не жиють.
— Ходімо, покажеш, — сказав я Додьові.
— І я з вами, — сказав Місько, почухавши каляпітру[16].
Пішли ми всі разом. Додьо не збрехав, бо я до кожної хати застукав, питаючи пана Квяцінського, а з хати виходили люди, вигляд яких безпомильно свідчив, хто вони. Вілюсь показав ще одну родину на Прокопа, разом вийшло три.
— Худімо ше до Казя, — сказав Додьо. — Він тут усіх знає, бо склив вікна. Але треба купити цьмагу, інакше з него ніц не дубудеш.
Я купив фляшку, й ми пішли до Казя. Казьо лежав у садку й грів пузо. З розчахнутих вікон пахло гороховою зупою і смаженою цибулею.
— Сервус, Казю.
— Сервус, хлупаки! Як ся маєте? — Побачивши горілку, неабияк втішився. — А шо то нині за празник?
— Та маємо троха руботи, знаїш. Тре нам ше дві жидівських рудини. Мают їх відправити ду Палєстини, знаїш.
— А-а, нема прублєм.
Ми випили, і він нам повідомив ще дві адреси, а на прощання сказав:
— Та ви, хлупаки, не патичкуйтесі[17]. Як тре буде ше, то приходьте. Як мають змогу їхати, най їдут, бо ту їм житє не буде.
Я склав список жидівських адрес і приніс до комісаріату. Пан Краух сидів за бюрком і проглядав якісь папери.
— О-о, та ти зух! — похвалив він мене, хитаючи головою, потім проглянув список і запитав: — А тут помилки нема? То все справді жиди?
— Щоб мені кишка урвалася, коли брешу. Я до кожної хати застукав і переконався особисто.
— То добре. Можеш поселятися у своїй хаті.
— Але просив би-м якогось папірчика. Ну… документа.
— А ти шельма! Тобі мого слова мало? Та моє слово міцніше за печатку.
— А ще, перепрошую, хотів би папір, що я не хвіст собачий, а справжнісінький фольксдойче.
— То це я з твоїх слів маю засвідчити?
Краух уже хотів мене виштовхати, але я витяг з кишені свої папери, і він переконався, що такечки так — моя матуся чистої води німкеня Лізелотта Аглая фон Кленце, яка вийшла заміж за Марка Попеля й народила мене, Андрія, а насправді Андреаса Попеля.
— Прошу зауважити, що моя матуся ніколи мене не кликала Андрієм, а тільки Андреасом, що можуть засвідчити й сусіди, якщо треба. Тому просив би, щоб і документи ви мені видали саме на ім’я Андреаса Попеля фон Кленце.
Краух витріщився на мене, як на кота, який раптом заговорив людською мовою. Але витяг якийсь бланк, вписав там щось і припечатав, потім на іншому бланку чиркнув зо два рядки, хляпнув печаткою і, плескаючи мене по рамені, сказав:
— Такі, як ти, нам будуть ще потрібні. Не пропадай. А на «фон Кленце» ще заслужити треба.
Одне слово, записав мене «Андреасом Попелем».
Скориставшись прихильністю Крауха, я побігав по впливових людях, знайшов, кому дати в лапу, й дістав дозвіл на відкриття маленької кнайпочки. Та не де-небудь, а таки у своїй хаті на Голоскові. Над дверима я прицвяхував табличку «Під липою», бо стара гілляста липа росла якраз поруч. Ціни ледь не щодня зростали, прибутки теж, і я найняв помічником Левка. Продукти, які ми перевезли з бази, стали нам у неабиякій пригоді.
Моя хатина стояла на затишній вуличці, яка більше нагадувала сільську, ніж міську. Та й люди тут жили, мов на селі, вони звикли виходити на вулицю в піжамах, халатах, капцях і з папільотками[18] на голові, у такому хатньому вигляді вони приходили й до мене в кнайпу. Пані Помазан, старшого віку огрядна жінка, завше мала на голові якусь неймовірну зачіску, увінчану великим червоним гребенем, що стирчав, як у півня, хоча пані Помазан — то чиста курка з великим волом, яке щоразу трясеться, коли вона балакає. Від пані Помазан я міг довідатися всі найсвіжіші плітки. Це така маленька вигода, якою обдаровує своїх мешканців львівська околиця. Старий Помазан знався з різниками й міг приволокти сала на шкварки, приносив те сало у своїх штанах, великі пласти оперізуючи довкола пояса. «Знаєте, — казав задоволеним голосом, — як ото почав я тоте сало носити на собі, то крижі перестали боліти. Бо ж воно ще тепле, парує. Хто б подумав, що воно таке помічне. Чи не проти, як я ще з годинку поношу його?» Я не мав нічого проти. Мені не шкода. Мені було тільки шкода, що не можу розширити свою кнайпу. Уміщалося в ній у двох покоях всього вісім столиків і шинквас, а в мене ж завше було людно. Ніби ми там нічого особливого й не готували, була випивка й невибаглива закуска — шкварки зі смальцем, квашені огірки, оселедці, а з гарячого тільки флячки[19] і джур[20]. Але не минали моєї кнайпи навіть поважні німецькі чини, сам пан кримінальний комісар Краух навідувався, щоб поласувати нашими флячками, деколи приводячи й фацетів з гестапо. То вже ясно, що пили і їли вони забездурно.
З часом моєю підприємливою головою почала заволодівати пані Ружанська, котра мешкала в сусідній хаті, що була притулена до моєї стіна в стіну. Ця пишна краля любила красуватися в рожевому шляфроку[21], який на вітрі прилипав до її повних стегон і персів, а інколи й розхилявся там, де треба, щоби блимнути чимось таємним і безсоромним. Її чоловік добував нафту далеко в горах і приїжджав лише раз на місяць, аби засвідчити своє право власності до нудьгуючої свердловини. Як вправний нафтовик, робив це так шпарко, що зойки його дружини розліталися по всенькій вулиці. Тоді сусіди усміхнено перезиркувалися й кивали головами.
13
Гуляй си купати на Жилізну воду — звичне батярське посилання співбесідника кудись подалі. Залізна вода — популярний басейн в однойменному парку.