Разом з братом Ґерардо Франческо зійшов на верхівку однієї з гір Воклюзу, Мон-Ванту («Вітряної гори»), що височіє на 1912 м над рівнем моря і добре відома вболівальникам «Тур де Франс» як частина маршруту престижних велоперегонів і місце загибелі необачного британця Тома Симпсона. Оскільки Петрарка детально змалював це сходження і вказав точну дату — 26 квітня 1336 року, — воно вважається першим зареєстрованим в історії, що дозволяє деяким «фанатам» шанувати Франческо Петрарку також як «отця альпінізму». Насправді сам Петрарка надавав цьому сходженню іншого значення, про що мова трохи далі, оскільки подія ця, за деякими обставинами, пов’язана з написанням «Таємниці», саме того твору, що пропонує читачеві дане видання.
Однак далі в житті Франческо Петрарки відбувається подія не тільки значима, але набагато публічніша за все, що траплялося з ним досі: дійство, що розтяглося, в цілому, на кілька тижнів: увінчання Петрарки в Римі навесні 1341 року золотим лавровим вінком як короля поетів. Звісна річ, цей епізод не обминає жодна біографія поета, та й сам він не пропускав нагоди прямо і непрямо про нього згадати. Разом з тим, відшукати якісь конкретні подробиці практично неможливо, внаслідок чого доволі поширена думка, буцімто вся історія з увінчанням чи то вигадана, чи то дуже перебільшена. Насправді підстав сумніватися в самому факті «коронування» немає, але загадок навколо нього чимало. Річ у тім, що традиція увінчання лавром, пов’язана з культом Аполлона, покровителя мистецтв, захиріла ще за кілька сторіч до народження Франческо Петрарки і відновилася, фактично, тільки для нього, тут-таки знову згаснувши (Данте свого часу у Болоньї від такої честі відмовився). Хто був автором ідеї такого вшанування, точно невідомо: зі свідчень самого Петрарки можна зрозуміти, начебто звістка про церемонію заскочила його зненацька… Причому йому було запропоновано коронуватись на вибір — у Римі чи Парижі. Що вибрав поет? Він поїхав у Неаполь до короля Роберта, званого Мудрим, по дружню пораду… і той запропонував йому відбути церемонію в Неаполі. Петрарка ввічливо відмовився і, прийнявши від монарха у подарунок підбиту горностаєм багряницю (символ королівської шляхетності), вирушив у Рим.
Нам сьогодні видається законним і обґрунтованим найвище вшанування легендарного автора «Канцоньєре», взірця поетичної майстерності на всі часи. Але в 1340 році збірки ще не існувало (принаймні, в репрезентативному вигляді). Більше того, літературознавці й біографи охоче цитують слова поета, який називав «дрібничкою» свої поезії італійською, на противагу своїм же творам, написаним латиною. Наскільки щирою була така оцінка, ми ще побачимо, але вона підтверджує, що не любовна лірика італійською стала підставою до римського вшанування. Тоді латинська творчість? Грандіозна поема «Африка» ще тільки писалась, замислювались духовно-філософські трактати. Віршовані послання? Так. Але як для номінації на лаври? Ні. Енциклопедичного характеру книга про славетних римлян De Viris Illustribus теж іще не завершена. То що ж тоді?