Але замість того щоб заспокоїти, його надокучливість ще більше роздратувала Едуарда. З горла його вирвався киплячий вулкан, і він почав так смикатись, що Альбертові довелося пригрозити, що він його прив’яже. Едуард трохи притих, хоч так само був схвильований і знервований. Він різко вихопив зошит із рук Альберта, як оту скатертину зі стола під час сварки, і знову зайнявся каліграфією. Альберт закурив ще одну сигарету і задумався над його реакцією.
Якщо Едуард не хоче, щоб близькі бачили його в такому стані, то, може, і в нього є кохана дівчина? Відмовлятися від цього — то вже занадто, Альберт цього не розумів і обережно висловив своє припущення.
Зосереджений над своїм аркушем, Едуард відкинув його гіпотезу, як нав’язливу муху. Ніякої дівчини.
Але ж у нього є сестра. Треба буде ще бозна-скільки часу витратити, щоб розпитатися про сестру. Ім’я прочитати неможливо. То й нехай — це ж не так уже й важливо.
Хоча справа і не в сестрі зрештою.
Власне, не такі вже й поважні причини в Едуарда, треба спробувати достукатися до здорового глузду.
— Я тебе розумію... — повернувся до свого Альберт. — От сам побачиш — з протезом все буде по-іншому...
Едуард знову нервує, весь його біль виходить на поверхню, він відкидає спробу порозумітися і починає ревти, як божевільний. Альберт стримується, поки може, він уже сам на межі власних сил, але потім здається і робить йому укол морфіну. Едуард починає дрімати, за останні дні він прийняв багато доз. Якщо витримає, то його організм направду сталевий.
З самого ранку, поки він Едуарда збирав та годував (Альберт робив усе так, як його вчили: через маленьку трубку, вставлену в трахею, та невеличку лійку повільно наливав їжу так, щоб шлунок сприйняв її). Едуард знову нервував, йому хотілося встати, він не міг влежати на місці. Альберт уже не знав, що й робити. Хлопець схопив зошит і, написавши кілька таких же незрозумілих, як уночі, літер, постукав олівцем по сторінці. Альбертові не вдавалося розібрати, що це — «Е» чи «Б»? І раптом вибухнув: з нього досить!
— Слухай, я більше не можу, малий! Не хочеш вертатись додому (хоч я не розумію, чому) — це твоя справа. Дуже шкода, але я тут нічим допомогти не можу!
Едуард схопив його за руку і стиснув з неймовірною силою.
— Ей, що ти робиш? Боляче! — заволав Альберт.
Едуардові нігті вп’ялися йому в шкіру щосили. Мить — і стискання слабшає, він хапає Альберта за плечі, міцно обіймає його, він уже ридає так жалібно, як колись мавпочки, яких Альберт бачив у цирку. (Вони їздили в костюмчиках моряків на велосипедах і скиглили так, що у всіх наверталися на очі сльози.) Ця туга краяла серце. Те, що сталося з Едуардом, було таким фатальним... З протезом чи без — уже нічого не виправити.
Альберт говорив прості речі. Поплач, малий. А що іще лишалося робити? Тільки говорити банальні речі. Жаль Едуарда був безмежним, він роздирав душу.
— Ти не хочеш повертатися додому, як я бачу... — сказав Альберт.
Він відчував, як голова Едуарда здригалася в нього на плечі. Хлопець знову і знову безмовно показував, що не хоче, нізащо не хоче повертатися...
Притискаючи його до себе, Альберт думав, що протягом усієї війни Едуард, як і всі, мріяв лише про те, щоб вижити. А тепер, коли війна закінчилась і він вижив, то думає про те, як десь сховатися або зникнути. Якщо вже ті, кому вдалося вижити, мріють померти — то як же бути далі...
Справді, тепер Альберт його розуміє: в Едуарда забракне волі покінчити з собою. Уже не зможе. Якби йому вдалося викинутися з вікна ще в перший день — все би вже скінчилося: біль і сльози, непевне майбутнє. Все би завершилося тут, у цьому дворі шпиталю.
Але цей шанс втрачено, він ніколи більше не наважиться; тепер він приречений жити.
І все це з провини Альберта. Все це — через нього. Все, від самого початку, геть усе. Він розуміє свою вину і сам починає плакати. Яке спустошення... Тепер у житті Едуарда є місце тільки для Альберта. Він для нього — єдина опора. Молодий хлопець віддав свою долю в його руки, бо сам не може ні нести її, ні позбутися.
Альбертові важко, він схвильований.
— Добре, — бурчить він, — я подивлюсь...
Він сказав це не подумавши, Едуард тут же підвів голову, ніби від удару струму. На його скаліченому обличчі без носа, щік, рота залишився лише божевільний погляд, що пронизував наскрізь.
Альберт відчув себе заскоченим.
— Я подивлюсь... — по-дурному повторив він. — Спробуємо якось викрутитись.
Едуард стиснув йому руку і заплющив очі. А потім повільно опустив голову на подушки. Трохи заспокоєний, але стражденний, він знов загарчав, від цього над трахеєю надулися великі криваві бульбашки.
«Спробуємо...»
«Зайве» слово є якимсь прокляттям у житті Альберта. Скільки разів через свій дурний розум вплутувався він у сумнівні ситуації! Це неважко порахувати: стільки, скільки разів йому забракло клепки спочатку добре подумати. Власне, Альбертова вдача й була причиною його щедрості, чарівних моментів. Але його передчасні обіцянки досі стосувалися якихось дрібниць. А от зараз від нього залежить людське життя...
Альберт погладив Едуардові руки, подивився на нього, спробував поколихати.
Це жахливо, але він не може пригадати обличчя того, кого він раніше називав Перікуром. Цього завжди усміхненого жартуна, що постійно малював. А якраз перед атакою висоти 113 його було видно то в профіль, то зі спини. А от обличчя не було видно. Перікур тоді до нього саме повернувся на мить.
Але цього йому вже не згадати — цей спогад був поглинутий сьогоднішнім безнадійним видовищем, цією страхітливою кровоточивою дірою.
Його погляд притягував зошит, що лежав на простирадлі ліжка. Тепер він легко зрозумів слово, яке не міг досі розгадати.
«Батько»...
Це слово затягувало його у спогади. Для нього батько віддавна — це лише пожовклий портрет на буфеті. Але як тільки йому на думку спадав докір, що батько так рано помер, він розумів, що з живим батьком все було би ще складніше. Він би хотів знати, зрозуміти. Але вже пізно — він пообіцяв Едуардові, що «розбереться». Хоч сам до ладу не розумів, що хотів цим сказати. Поки товариш засинав, Альберт, дивлячись на нього, думав.
Отже, Едуард хотів зникнути. Але як можна десь зачаїтись чи зникнути живому солдатові? Альберт не був лейтенантом, звідки йому знати? Він і гадки не мав, як із цим розібратися. Може, хлопцеві якось знайти нові документи?
Альберт був не надто кмітливий, але як колишній бухгалтер мислив логічно. Якщо Едуард хоче зникнути — треба йому знайти документи мертвого солдата. Себто просто поміняти їх.
І на це є лише одне рішення.
Служба персоналу. Кабінет капрала Гросжана.
Альберт навіть не уявляв, що йому буде за такий учинок. Ледве вдалося уникнути військового трибуналу, а він уже готовий (якщо тільки наважиться...) — підробити підписи, пожертвувати живим та воскресити мертвого!
Цього разу точно розстріляють. Без сумнівів.
Едуард, вимучений своїми болями, нарешті заснув. Альберт кинув погляд на настінний годинник, підвівся і відкрив дверцята до шафи.
Він засунув руку в сумку Едуарда і вийняв звідти його військове посвідчення.
Скоро обід. Через чотири хвилини, три, дві... Альберт прожогом кинувся вгору по коридору, тримаючись шпитальної стіни. Постукав у двері бюро і, не чекаючи відповіді, зайшов. Над столом, заваленим документами, годинник показував майже дванадцяту.
— Привіт, — кивнув Альберт капралові.
Він спробував жартувати. Але його стратегія не мала жодного шансу в порівнянні з порожнім шлунком капрала. Гросжан бурчить:
— Що тобі треба на цей раз? Уже обід!
— Подякувати...
Це його здивувало. Він уже готовий був підняти зад з крісла і закрити свій реєстр. Але «дякую» — це було щось дивне, він не чув цього від початку війни. Він навіть не знав, як реагувати.
— Еее, нема за що...
Альберт старався, як міг, і продовжив невинно:
— Ота твоя ідея з дублікатом... Направду дякую — мого друга нині по обіді відправляють...