— Альберте!
Бо в наших головах, у нас усіх, такий іноді туман...
— Альберте, чуєш? Чорти б тебе забрали!
Знервований капрал схопив його за плече, шарпонув щосили, показуючи на дошку оголошень. Альберт швиденько, на ходу зібрав свої розкидані речі, притиснув до себе документи і прожогом кинувся через натовп солдат, що, як гусаки, стояли, переминаючись з ноги на ногу.
— Ти не надто схожий на того, що на фото...
Жандармові було на вигляд всі сорок (кругле черевце, такий собі товстун, можна здогадуватися, як він міг жерти ці останні чотири роки). Такий собі служака з почуттям обов’язку і підозри. Але почуття обов’язку — це штука сезонна. Наприклад, від часу проголошення перемир’я на цім наполягають повсякчас. А такі, як Альберт, були легкою поживою, хоч і войовничою. На його обличчі читалося бажання швидше повернутися та виспатися.
— Альберт Майяр... — повторив жандарм, прискіпливо вдивляючись у військове посвідчення.
Ще трохи, і він почне роздивлятися його на світло. Звичайно, він сумнівається, дивлячись на Альберта і вдоволено констатуючи: «Несхожий на фото». Але ж фото чотирирічної давності, вицвіле, пошарпане... Альберт подумав: як на такий час, потерта фотографія теж годиться. Але жандарм був іншої думки. Зараз довкола стільки шахраїв, злодіїв та брехунів. Він нахилив голову, дивлячись по черзі то на Альберта, то на документ.
— Це фото зроблене раніше... — додав нерішуче Альберт.
Для чиновника лице солдата здається підозрілим, але його «раніше» розвіює сумніви. Та й для всіх «раніше» викликає однакові почуття. Але все ж таки...
— Ну, що ж, — почав він знову, — отже, «Альберт Майяр». А от у мене вже є два Майяри.
— І обидвоє «Альберти Майяри»?
— Ні, але обидва «А. Майяри», «А» може бути й Альбертом.
Жандарм був дуже гордий з того, що цей дедуктивний висновок підкреслив його кмітливість.
— Так, — каже Альберт, — але може бути і Альфредом також. Або Андре. Чи Альсідес.
Жандарм подивився на нього і примружив очі, як товстий кіт.
— А чому не Альберт?
Звичайно, для цієї гіпотези Альберт спростування не мав.
— А де він, той другий Майяр? — спитав він.
— Та в тім-то й річ — він позавчора поїхав.
— І ви його відпустили, не дізнавшись імені?
Жандарм примружив очі (як важко пояснювати елементарні речі!).
— Ім’я в нього було. Це тепер немає, бо всі анкети передано в Париж. На тих, хто вже поїхав, у мене лишився лише такий от список, — він показав пальцем на колонку з прізвищами, — ось, тут вказано «А. Майяр».
— То як бути? Я що — залишуся стовбичити тут сам?
— Якби все залежало тільки від мене — я б тебе відпустив. Але мені голову відірвуть, розумієш... Якщо я зареєструю зайвого чоловіка, знаєш, що зі мною буде? А уявляєш, скільки ходить тут усяких! Та й ви постійно губите свої документи! А якщо додати ще всіх, хто загубив свою виплатну книжку, щоб двічі отримати компенсацію...
— І це справді так серйозно? — спитав Альберт.
Жандарм насупив брови, ніби щойно збагнув, що перед ним підозрілий вивідувач.
— Фото було зроблене ще до того, як я був поранений при Соммі, — пояснив Альберт, щоб розрядити ситуацію. — Можливо, тому й фото таке...
Жандарм, гордий зі своєї проникливості, прискіпливо роздивлявся то його самого, то фотографію. І нарешті проказав загадково: «Можливо». Але відчувалося, що це ще не кінець. Позаду вервечка солдат почала втрачати терпіння. Гули спочатку тихенько, а потім усе обуреніше і наполегливіше...
— Якісь проблеми?
Почувши цей голос, Альберт скам’янів. У ньому відчувалося стільки ядучості, ніби це були випари смертельної отрути. В полі зору з’явився спочатку ремінь. Альберт відчув, як починає тремтіти.
— Річ у тім... — почав жандарм, простягаючи військове посвідчення.
Альберт нарешті підвів голову і зустрівся з холодним і нищівним поглядом капітана д’Олнея-Праделя, що був, немов лезо ножа. Такий, як завжди... Ретельно прилизане каштанове волосся, мундир з голочки, стояв хизуючись.
Прадель узяв посвідчення, не спускаючи погляду з Альберта.
— У мене тут два «А. Майяра», — пояснював жандарм. — Я от сумніваюся щодо фотографії...
Прадель навіть не глянув на документ. Альберт опустив очі додолу. Це було сильніше за нього — він не витримував цього погляду. Ще п’ять хвилин, і з його носа скотиться краплина поту.
— Цього я знаю... — зверхньо кинув Прадель. — Я чудово його знаю.
— Тоді все гаразд, — козирнув жандарм.
— Це точно Альберт Майяр...
У Праделя була манера говорити дуже повільно, так ніби він у кожен звук додавав особливої ваги.
— ...Жодного сумніву.
Поява капітана усіх враз стишила. Солдати замовкли, ніби вражені затемненням. Було у цьому Праделі щось таке, що сковувало, ніби якийсь іще один Жавер. (У пеклі охоронці, певно, мають такий погляд.)
Я сумнівався, чи говорити тобі про це, але все жнаважуся. Я маю новини про О. П. Він став капітаном! Ну, що ж,на війні вигідніше отаким негідникам, аніж солдатам. І він тут керує відправкою в демобілізаційному центрі. На мене зустріч так подіяла... Ти уявити собі не можеш, що мені сниться відтоді, як я знову його побачив...
— Ми ж знайомі, рядовий Альберте Майяре?
Альберт наважився підняти очі.
— Так, пане лейт... пане капітане. Ми знайомі...
Жандарм більше не сказав нічого, він втупився у свої папери з печатками та списками. Атмосфера довкола почала зловісно вібрувати.
— Я навіть знаю про ваш героїзм, рядовий Альберте Майяре, — процідив Прадель із зневажливою міною.
Він роздивлявся його від голови до п’ят. Він явно тягнув час. Альбертові здавалося, що земля тікає у нього з-під ніг, ніби він стояв на сипких пісках, і якось мимохідь, в паніці, він випалив:
— Це все — наслідки війни.
Довкола запала німа тиша. Прадель підвів голову подивовано.
— Кожен... виказує свою справжню натуру, — важко закінчив Альберт.
Губи Праделя склалися в іронічну гримасу. (Інколи його вуста перетворювалися на тонку смужку, яка при потребі якось механічно розтягувалася.) Альберт збагнув, що його завжди напружувало: капітан Прадель ніколи не кліпав. Від цього його погляд здавався пронизливо-різким і пильним. «Ця скотина ніколи не плаче», — подумав він, ковтнувши клубок у горлі, й опустив очі.
Інколи мені сниться, що я вбиваю його, пронизую штиком. Або ми це робимо удвох — ти і я. І тоді він проходить дев’ять кіл пекла. Або я постаю перед трибуналом, мене от-от розстріляють (я бимав відважно відмовитися одягти на очі пов’язку). Але я навпаки погоджуюся, бостріляти має Прадель. Він підходить до мене — самовпевнено, пильно дивлячись... Прокинувшись, я до нестями хочу убити його... Але коли на думку приходить ім’я цього покидька, то я відразу згадую тебе, мій бідний друже. Я не мав битобі цього нагадувати, я знаю...
Жандарм потер потилицю.
— Ну, що ж... якщо ви його знаєте, пане капітане...
Обурливий галас наростав — спочатку нерішуче, а потім усе сильніше.
Альберт нарешті підвів очі. Прадель зник, а жандарм уже схилився над своїми списками.
З самого ранку всі довкола вже знетямилися в постійному галасі. Центр демобілізації був переповнений криками та лементом. Але раптом під кінець дня зневіра привела це величезне стовписько до завершення. Кабінки закрили, офіцери розійшлися до вечері, а їх виснажені помічники, сидячи на своїх стільцях, за звичкою дмухали на свою ледве теплу каву. Столи адміністрації опустіли — до наступного дня.
Поїзди, які мали прибути, так і не приїхали.
І сьогодні вже точно не приїдуть.
Можливо, завтра.
А ми тільки те й робимо, що чекаємо — від самого кінця війни. Тут майже так само, як в окопах. Є ворог, якого не видно, але який нависає над нами усією своєю вагою. Ми залежимо від нього. Ворог, війна, адміністрація, армія — це все між собою схоже, ніхто нічого не розуміє, і ніхто не може цьому зарадити.