Поки хлопці чекали наказу наступати, є можливість краще роздивитися Альберта, себто Альберта Майяра. Це — худорлявий скромний хлопець із дещо флегматичним характером. Говорив мало, зате добре вмів рахувати. До війни він працював касиром у банку Уніон Паризьєн. Робота не дуже йому подобалася, але залишився там через наполягання матері. Пані Майяр мала єдиного сина і мріяла, що він стане директором. І тому, звичайно, уявивши свого Альберта банкіром, вона тут же з ентузіазмом взялася за справу, переконана, що з «таким розумом» він швидко досягне вершин. Цей погострений смак до влади був успадкований від її батька — заступника керівника адміністрації міністерства пошти, який вважав ієрархію своєї адміністрації зразком світового устрою. Мадам Майяр обожнювала усіх керівників без винятку. Незважаючи на їх чесноти чи походження. Вона зберігала фото Клемансо, Морраса, Пуанкаре, Жореса, Жофре, Бріана... Відтоді, як вона втратила чоловіка, який керував командою одягнутих в уніформу наглядачів музею Лувру, видатні діячі викликали у неї неабияке захоплення. Альберт не був у захваті від роботи в банку, але не перечив, бо з його матір’ю так було простіше. Та все ж він наважився і на свої плани. Він хотів піти з роботи, плекав досить розмиті бажання податися в Тонкін. У будь-якому разі — покинути роботу касира і зайнятися чимось іншим. Але Альберт не був надто поворотким типом — йому на все був потрібен час. А потім з’явилась Сесіль і захоплені думки про неї: очі Сесіль, уста Сесіль, посмішка Сесіль, а згодом, уже пізніше, — груди Сесіль, сідничка Сесіль (як можна, скажіть, будь ласка, думати про щось інше?).
Як на сьогодні, Альберт Майяр не здавався би надто високим на свій зріст у метр сімдесят три сантиметри, але на ті часи цього було досить. Дівчата звертали на нього увагу. Особливо Сесіль. Насамкінець... Альберт довго задивлявся на Сесіль, і через деякий час вона таки помітила його присутність і також поглянула на нього (бо як же інакше, якщо на тебе постійно отак витріщаються?). Вигляд його обличчя розчулював. Під час подій на Соммі куля зачепила йому праву щоку. Він дуже налякався, але згодом лишився лише шрам у вигляді дужки, який трохи розтягував йому повіку, що надавало йому героїчного вигляду. З його дозволу мрійлива і мила Сесіль погладила шрам кінчиком вказівного пальця, що дуже підбадьорило його. Дитиною Альберт мав маленьке, бліде, майже кругле личко з важкими повіками, що надавало йому вигляду сумного П’єро. Мадам Майяр відмовляла собі в усьому, щоб годувати його біфштексами (бо була впевнена, що в нього недокрів’я). І хоч Альберт пояснював їй тисячу разів, що це з ним не має нічого спільного, мати не звикла так просто міняти свою думку — вона постійно знаходила приклади, шукала причини. Боячись схибити, у своїх листах вона знов поверталася до речей, які відбувалися давним-давно, і це було жахливо. Можливо, саме тому Альберт і записався добровольцем на війну одразу після її початку. Коли мадам Майяр про це дізналася, то почала ридати так, як могла ридати лише така любителька ефектів, як вона (хоча зрозуміти, чи вона відчуває жах, чи грає роль — було неможливо). Вона завивала, рвала на собі волосся, але швидко взяла себе в руки. Бо мала дуже приблизне уявлення про війну і тому переконала себе, що Альберт «зі своїм розумом» незабаром прославиться, досягне високого звання. Вона вже бачила, як він кинеться в атаку в перших рядах. У її думках він робив якийсь героїчний вчинок, незабаром ставав офіцером — капітаном чи командиром або навіть генералом. Так люди уявляли війну. Альберт дав їй виговоритись, пакуючи свою валізу.
З Сесіль все було інакше. Війна її не лякала. На її думку, це був, насамперед, «патріотичний обов’язок» (на подив Альберта, який ніколи не вживав таких слів). Вона вважала, що в нього немає ніяких причин боятися, — це ж бо чиста формальність. Усі так кажуть. Сам Альберт трохи сумнівався, але Сесіль в цьому була чимось схожа на мадам Майяр. Зрештою, в неї також була своя ідея-фікс. Її послухати — то з наступу бошів нічого не вийде. І Альберт їй майже вірив, що б Сесіль не пояснювала Альберту своїми рухами і своїм ротиком, та й усім зрештою, — вона могла говорити будь-що, і він її слухав. Неможливо було їй протистояти, думав Альберт. Для всіх ця Сесіль була просто гарненькою дівчиною — і нічого більше, а для нього — зовсім інша річ... Кожна клітинка її тіла значила для нього щось особливе, її подих мав особливий запах. Її блакитні очі для вас нічого не означали б, а для Альберта вони були безоднею, прірвою. Подивіться на її вуста й уявіть себе на місці нашого Альберта. З цього ротика на нього сипались такі гарячі та ніжні поцілунки, що все у нього всередині завмирало, його розривало на частки, він відчував, яка на смак її слина, і пив її з неймовірною пристрастю. Вона була здатна на такі дива, що дівчина ставала для нього вже не просто Сесіль. Що й казати, вона була... надзвичайною.
І раптом вона підтримала війну — отак зразу. А що Альберт? Він так мріяв виправдати надії Сесіль... Сьогодні, звичайно, він думав зовсім інакше. Він знав, що війна є нічим іншим, як жорстокою лотереєю зі смертельними кулями, і вижити в ній протягом чотирьох років — то вже було справжнім дивом.
Бути заживо похованим під кінець війни— оце так удача...
Але саме так воно і сталося.
Заживо похованим — саме так, Альберте...
Мама сказала б, що тільки він на таке і здатен.
Лейтенант Прадель повернувся до свого підрозділу, окинув пильним поглядом справа і зліва перші ряди, з яких солдати дивилися на нього, як на месію. Він опустив голову і зітхнув.
Кілька хвилин по тому під дощем куль та гарматних снарядів, які свистіли над головою, втягнувши голову в плечі, трохи згорблений Альберт важко біг кудись світ за очі, щосили стискаючи в руках зброю. Ноги грузли в болоті, бо напередодні йшли рясні дощі. Кидаючись в атаку, одні лементували, як божевільні чи п’яні, — ніби так їм додавалося відваги. Інші, як-от Альберт, наступали зосереджено, з втягнутими животами та пересохлими губами. Вони кинулися на ворога, охоплені нестримною злістю та прагненням помсти. Можливо, це був якийсь неочікуваний наслідок оголошеного перемир’я. Вони так настраждалися, що не могли прийняти такий кінець війни, — коли стільки товаришів загинуло, а ворогів навпаки — вижило. Єдине бажання рухало ними вперед: покінчити раз і назавжди з усім цим. Покінчити жорстоко і криваво.
Навіть Альберт, який страшенно боявся смерті, в цей момент був здатен порішити першого-ліпшого. Та через захисну лінію оборони він мусив під час наступу відхилитися від заданого лейтенантом курсу. Спочатку дотримувався визначеного напрямку, але через зливу куль та снарядів він був змушений рухатися зиґзаґами й перемістився значно правіше. Та ще й Перікура, який рухався якраз перед ним, щойно скосило кулею прямо Альберту під ноги. Той спіткнувся, втратив рівновагу, пробіг ще кілька метрів і натрапив на тіло старого Грізоньє, чия неочікувана смерть стала поштовхом для цієї гекатомби.
Не зважаючи на свист куль, Альберт раптом зупинився, побачивши розпластане тіло.
Грізоньє легко було впізнати: на комірі шинелі той носив щось схоже на червону стрічку, якою хвалився, як відзнакою «Почесного легіону». Він ніколи не був надто делікатний. Він був відважним чоловіком, якого любили всі. Без всякого сумніву, то був він. Його велика голова потонула в болоті, а все тіло було безладно розкидане. А зовсім поруч Альберт упізнав молодшого — Луї Терйо. Той лежав, поспіль заляпаний болотом, а його зіщулене тіло нагадувало зародок. Як прикро загинути таким молодим і в такій безпорадній позі...