Вже скоро ніч. Ті, що вже підкріпились, починають дрімати або запалюють сигарети. Змучені за увесь день тим, що лементували, як чорти, мучилися ні за цапову душу, вони відчули себе раптом терплячими і щиросердими. Тепер, коли все заспокоїлося, кожен готовий поділитися з товаришем рядниною чи навіть хлібом, якщо той залишився. Всі роззуваються і в сутінках здаються постарілими; втома від цих виснажливих місяців та постійної непевності дається взнаки — покінчити з цією війною неможливо. Дехто грає в карти, хтось пробує грати в кулі (занадто малі, щоб їх ганяти), чути сміх та жарти. Але на серці в усіх було тяжко.
...ось як закінчується війна, мій бідний Ежене. Уяви величезний барак, де сплять виснажені люди, яких навіть не постаралися додому нормально відправити. Ніхто доброго слова не скаже, не те щоб потиснути руку. В газетах нам обіцяли тріумфальні дійства, натомість нас запихають в бараки, відкриті всім вітрам. «Щире визнання від вдячної Франції» (я читав це в «Ле Матен», клянусь тобі, слово в слово) перетворилося на виснажливу тяганину. Нам видають 52 франки відшкодування, правда, видають ще одяг, суп та каву...
— Вдома, коли я повернусь, — каже хтось, укотре запалюючи цигарку, — влаштують чудове свято...
Ніхто не відповів, хоча всі сумнівалися.
— Ти звідки? — запитує сусід.
— З Сент-Вігер-де-Суланже.
— А...
Це ні про що не говорило, але звучало гарно.
На сьогодні, мабуть, досить. Думаю про тебе повсякчас, любий друже, і дуже хочу тебе побачити. Це перше, що я зроблю, коли повернуся до Парижа. Але після того, як побачуся з Сесіль (зрозумій мене правильно). Одужуй, пиши мені хоч трохи, якщо можеш, або присилай малюнки — це також добре (я їх усі бережу). Адже хто знає, коли ти станеш відомим художником, я буду казати: це мій друг (може, на цьому розбагатію?).
Міцно тисну твою руку.
Твій Альберт.
Провівши довгу ніч в очікуванні, зранку всі потягувалися. Помічники офіцерів розвішували оголошення, гупаючи молотками по стінах. Всі поспішали. Поїзди мали прибути у п’ятницю, тобто через два дні. Поїзди на Париж! Кожен шукав своє ім’я та знайомі імена. Альберт застряг у натовпі, йому товкли ребра, наступали на ноги. Нарешті йому вдалося розчистити собі прохід. Він провів пальцем по одному, по другому списку, перейшов до наступного, як той краб. Ну от, нарешті, і Альберт Майяр — на нічний потяг у п’ятницю, о 22-й годині...
Щоб проштампувати свій проїзний квиток, дійти до вокзалу разом з усіма, треба вийти десь за годину. Хотів було написати Сесіль, але швидко відмовився від цієї думки — ні до чого. Досить уже поганих новин.
Як і решта інших солдат, він відчував полегшення (навіть якщо хтось і прибрехав чи взагалі подавав неперевірену інформацію, від неї однаково ставало легше).
Альбертові захотілося скористатися перервою, і він попросив якогось хлопця, що писав листа, наглянути за речами. Вночі дощило, а може, погода ще й налагодиться. Кожен робив свій прогноз, дивлячись на хмари.
А зранку, навіть якщо було багато причин для занепокоєння, кожен відчував, як усе-таки добре лишитися живим... Уздовж перегородок, які встановили, щоб окреслити межі табору, як і в попередні дні, вже рядами стояли солдати і перемовлялися про те, про се з місцевими селянами, які прийшли подивитися, як усе відбувається. Дітлахи намагалися торкнутися зброї. Оті відвідувачі — невідомо, як і коли приїхали, але люди є люди. Дивно було говорити з мирними жителями отак от, через перегородку. В Альберта ще залишався тютюн — єдине, з чим він не розлучався. Добре, що багато потомлених солдатів все ще лежали на своїх плащах, не наважуючись встати. Тому отримати кухоль кави було легше, ніж удень. Підійшовши до перегородок, він довго стояв і курив, присьорбуючи каву. А над головою швидко пролітали білі хмари. Він попрямував до виходу, мимохідь перемовляючись з іншими солдатами. Він уникав якихось розпитувань, хотів спокійно дочекатися, коли його покличуть. Уже не було бажання кудись бігти, все одно — рано чи пізно — його відправлять додому. Сесіль у своєму останньому листі дала йому номер телефону, щоб він міг залишити повідомлення про день свого повернення. Відтоді цей номер обпікав йому пальці. Він хотів тут же набрати його, поговорити з Сесіль, розказати їй, як він мріяв повернутися, щоб бути нарешті разом (і ще про багато інших речей). Але це був просто номер, де можна було залишити повідомлення (у пана Молеона, який тримав господарський магазин на розі вулиці Амандьє). Окрім того, ще треба було знайти якийсь телефон, щоб додзвонитися. Швидше вже додому повернешся...
Біля огорожі зібралася юрба людей. Альберт затягувався черговою сигаретою. Сюди приходили місцеві, щоб поговорити з солдатами. Сумовиті жінки шукали свого сина чи чоловіка, тримаючи фото у витягнутій руці (подумати тільки — це як шукати голку в копиці сіна). Батьки, якщо такі були, трималися позаду. Жінки жадібно випитували, продовжуючи свої зусилля, бо прокидалися кожного ранку з останньою крихтою надії. Чоловіки ж давно зневірилися. Солдати відповідали непевно, хитали головами, бо всі фото були схожими.
Чиясь рука опустилася на його плече. Альберт обернувся і відразу відчув, як до горла підбирається нудота, а серце починає вискакувати з грудей.
— О, рядовий Майяр! Я вас шукав.
Прадель узяв його під руку і потягнув кудись.
— За мною!
Альберт більше не був у його підпорядкуванні, але, як заведений, пішов за ним, притискаючи торбу до себе.
Вони йшли вздовж огорожі.
Дівчина була середнього зросту. Років десь двадцять сім чи двадцять вісім, не красуня, подумав Альберт, але приємна. Шубка у неї, мабуть, з горностая (але Альберт не був упевнений). Якось Сесіль показувала йому такі шуби у вітринах розкішних магазинів, і йому було дуже прикро, що він не міг дозволити собі ходити по крамницях, щоб купити їй таку. Молода жінка тримала муфту, на ній був модний капелюшок. Видно було, що в неї є можливість виглядати просто і водночас елегантно. Відкрите обличчя, великі темні очі, у кутиках — пучки дрібненьких зморшок. Темні вії та маленький ротик. Не надто гарна, але відчувалось — добре доглянута. Окрім того, видно було, що жінка з характером.
Вона була схвильована. Тримаючи в руках, обтягнутих рукавичками, аркуш паперу, вона розгорнула і простягнула Альберту.
Щоб хоч мить отямитись, він узяв його і зробив вигляд, що читає. Але в цьому не було потреби — він чудово знав, про що там мова. Офіційне повідомлення. Його погляд вихопив кілька слів: «помер за батьківщину», «через поранення, отримані на полі бою...», «похований поблизу...».
— Панна цікавиться одним з ваших товаришів, загиблим у бою, — холодно проказав капітан.
Дівчина простягнула йому ще один лист, який він мало не вронив, але швидко підхопив (а у неї вихопилося схвильоване «ох»).
То був його почерк.
Шановні...
Мене звати Альберт Майяр, я — друг Вашого сина Едуарда, і мені дуже прикро писати Вам про те, що він трагічно загинув...
Він повернув дівчині листа. Вона подала йому свою холодну, ніжну, але міцну руку.
— Мене звати Мадлен Перікур. Я — сестра Едуарда...
Альберт чемно нахилив голову. (Вони з Едуардом були схожі. Очима.)
Ніхто не знав, що казати далі.
— Мені дуже шкода... — сказав Альберт.
— Власне, панна, — втрутився Прадель, — приїхала до мене за рекомендацією генерала Морійо... — Він повернувся до неї. — Це, здається, близький друг вашого батька?
Мадлен кивнула на знак згоди. Але не зводила пильного погляду з Альберта, у якого нагадування про Морійо викликало спазми в животі. Його хвилювало, як це все закінчиться (інстинктивно він стиснув м’язи і зосередився на своєму сечовому міхурі). Прадель, Морійо... От петля і затягнеться зараз...