Вийшовши із задушливого намету в сяйво блискучого, призахідного сонця, двоє хлопчаків завагалися, глянувши на численну юрбу, що, в обох напрямках розсікалася вздовж центральної алеї, а на обличчях людей відбилася нудьга з домішками якогось тужливого очікування. Повертатися додому раніше комендантської години не хотілося, та жагу до нових видовищ вони вже наситили. Їм зажадалося іншого настрою, іншого лейтмотиву дня. Поблизу розташовувалася автостоянка, тоді ще скромних розмірів. Поки юнаки нерішуче топталися на місці, їхню увагу привернув мініатюрний автомобіль червоного кольору, який своєю приземкуватою підвіскою свідчив і про шалену швидкість руху та про стрімкий плин життя. «Блатц Вайлдкет»[6] — нездійсненна мрія мільйонів американських хлопчаків ще протягом наступних п’яти років. У салоні, з виразом презирливої байдужості, як того і вимагало відкинуте сидіння, сиділа незнайома блондинка з гарненьким личком.
Юнаки витріщилися на неї. Змірявши їх байдужим поглядом, дівчина повернулася до свого попереднього заняття — відкинулася на сидінні та почала гордовито дивитися в небо. Хлопчаки перезирнулися та заклякли. Вони дивилися на дівчину; лише відчувши, що їхні погляди навіть їм самим стали здаватися надто пильними, вони, нарешті, опустили очі та почали розглядати машину.
За кілька хвилин з’явився червонолиций молодик із рудим волоссям, зодягнений у жовтий костюм, у жовтому капелюсі та жовтих рукавичках, і сів у автомобіль. Пролунала серія моторошних лясків, а потім із розміреним «тра-та-та» із прочиненого капота долинув тривожний звук, що був схожий на звук барабана. А затим і авто, і дівчина, і її супутник, в якому вони впізнали Спіда Пекстона, тихо і плавно розчинилося за рогом.
Безіл і Ріплі розвернулися і задумливо побрели в зворотному напрямку, в бік центральної алеї. Вони знали, що Спід Пекстон — несповідима особа, навіжений і розпещений син місцевого пивовара; а проте, вони йому заздрили: полетіти назустріч заходу в цій колісниці, назустріч містичній безмовності ночі разом із загадковою кралею. Мабуть, ця заздрість і змусила їх гукнути високого парубка, їхнього однолітка, котрий якраз виходив із тиру.
— Здоров, Еле! Стривай! Як справи?
Елвуд Лімінг обернувся і зачекав. Серед добропорядних хлопчиків він вирізнявся розбещеністю: встиг призвичаїтися до пива, навчився лайки від водіїв, димів, як паротяг — навіть схуднув. Вони з нетерпінням накинулися на нього, проте зустрів їх суворий, примружений погляд бувалого хлопчака.
— Вітаю, Ріпе, дай п’ять. Здоров’ячка, дружище Безіле, дай п’ять.
— Що поробляєш, Еде? — запитав Ріплі.
— Та так, нічого. А ви?
— Ми теж.
Елвуд ще більше примружився, вдаючи, що поринув у свої думки, й потім рішуче клацнув язиком.
— Чи не зняти нам дівчат? — запропонував він. — Тут сьогодні гарненькі, я вже придивився.
Ріплі та Безіл водночас затамували подих. Торік їх обурювало, що Елвуд заходив у кабаре «Зірка», а ось зараз він прочиняє їм двері у своє розпусне життя. Ріплі, якого багато до чого зобов’язував новий щабель зрілості, бадьоро підтримав:
— А що, гаразд. Я готовий.
Він покосився на Безіла.
— Добре, тоді я теж готовий, — видавив той.
Ріплі хихикнув — швидше стурбовано, аніж знущально.
— Може, варто підрости, Безіле? — він перевів погляд на Елвуда, шукаючи підтримки. — Відпочивай, поки до штанів не доріс.
— Замовкни! — розлютився Безіл. — Сам нещодавно манну кашку їв. Тиждень лише минув.
Але він відчував, що їх розділяє прірва, і йшов обабіч них, мов білий грак.
Кидаючи швидкі погляди справа наліво, Елвуд Лімінг ішов попереду та всім своїм виглядом показував, що він — стріляний горобець. Кілька дівчат, які тинялися парами, піймавши на собі його впевнений погляд, раз у раз підбадьорливо всміхалися, однак парубок їх відбракував: ці — пампушки, ті — сірі мишки, а он та — немов черниця. Раптом, погляди всіх трьох зупинилися на двох кралечках, котрі ішли попереду, й хлопці пришвидшили крок: Елвуд йшов зі справжньою впевненістю, Ріплі — з нервово-удаваною, а Безіл — із раптовим хвилюванням.
Вони зрівнялися з дівчатами. У Безіла ніби клубок підступив до горла.
Він відвів очі, почувши голос Елвуда:
— Вітаю, дівчата! Як справи?
А що, коли вони зателефонують в поліцію? А якщо раптом з-за рогу вигулькнуть його матір разом із матір’ю Ріплі?
6
«Блатц Вайлдкет» — ця марка автомобіля вигадана Фіцджеральдом; в оповіданні, найімовірніше, йдеться про стильний та модний двомісний спортивний автомобіль марки «Штутц Біркет», що випускався з 1912 р. — Прим. ред.