Льюїс не вважав, що до нього погано ставляться. Він узагалі про це ніколи не думав. Та Безіл його ошелешив.
— Ти дочекаєшся! — люто заявив Льюїс. — Там із тебе все нахабство витрусять!
— Заспокойся, — сказав Безіл, спокійно поправляючи стрілку на своїх перших довгих штанах. — Заспокойся, гаразд?
— Усі знають, що в «Кантрі-дей» тебе вважали найзухвалішим хлопцем.
— Заспокойся, — повторив Безіл, але вже не так упевнено. — Зроби ласку, заспокойся.
— Гадаєш, я не пам’ятаю, що про тебе в шкільній газеті написали?..
Від спокою Безіла не залишилося і сліду.
— Якщо ти не вгамуєшся, — похмуро сказав він, — я викину з вікна всі твої щітки.
Масштабність цієї погрози подіяла. Льюїс притиснувся до сидіння, фиркаючи й бурмочучи, але, поза сумнівом, заспокоївся. Він нагадав своєму попутнику про найбільш ганебну сторінку з його життя. В одному з номерів газети, яку випускали хлопці з їхньої колишньої школи, під рубрикою «Приватні оголошення» якось з’явилося таке:
«Уся школа і я особисто будемо щиро вдячні, якщо хто-небудь погодиться отруїти юного Безіла або знайде який-небудь інший спосіб зав’язати йому язика».
Їм залишалося лише сидіти та мовчки сердитися. Потім Безіл зробив рішучу спробу забути цей ганебний випадок із минулого. Все це позаду. Можливо, він раніше трохи й вставляв палиці в колеса, однак зараз юнак розпочинав нове життя. Незабаром цей спогад зник, водночас із ним зник і потяг, і похмурий Льюїс — а на Безіла знову повіяв вітер з Нової Англії, що сповнив його безмежною ностальгією за майбутнім. З уявного світу до нього долинув чийсь голос; поруч постав чоловік, який поклав руку на його плече, затягнуте в спортивний светр.
— Лі!
— Так, сер.
— Зараз усе залежить від тебе. Зрозумів?
— Так, сер.
— Тоді вперед, — промовив тренер. — Розбий їх дощенту.
Безіл вмить зірвав светр, під котрим була спортивна майка, і вибіг на поле. До кінця гри залишалося дві хвилини; рахунок — три-нуль на користь супротивника, однак, завбачивши юного Лі, який через зловмисні підступи Дена Гаскінса, шкільного забіяки, та його друга-прихвосня Вімса увесь рік не випускали на поле, трибуни школи Св. Ріджиса[8] зажевріли надією.
— Тридцять три — дванадцять — шістнадцять — двадцять два! — гаркнув Коротун Браун, миршавий квотербек[9].
Це був сигнал, і...
— Ох! — вирвалося у Безіла, який забув про недавню сварку. — Ну чому цей потяг не може їхати швидше? Як же довго чекати до завтра!
Школа Св. Ріджиса, м. Істчестер, 18 листопада 19... року.
Люба мамо! Розповідати сьогодні майже ні про що, однак я вирішив написати тобі щодо кишенькових грошей. Усім хлопчикам тут надсилають більше, ніж мені, тому що тут постійно потрібні якісь дрібнички — шнурівки для взуття, наприклад. У школі мені все до вподоби, у мене все добре, тільки-но футбольний сезон закінчився, тому зайнятися особливо нічим. Цього тижня нас повезуть до Нью-Йорка на виставу. Ще не знаю на яку, либонь на «Квакерку»[10] або «Сумного хлопчика»[11], обидві досить цікаві. Доктор Бейкон ставиться до нас добре, а в селі є хороший терапевт. На цьому звершую, тому що потрібно ще сісти за алгебру.
Твій люблячий син, Безіл Д. Лі.
Він поклав листа у конверт. До порожньої читальної зали, де він сидів, увійшов тендітний маленький хлопчик й зупинився, не зводячи з нього очей.
— Вітаю, — насупившись, сказав Безіл.
— Я тебе шукав, — з докором протягнуло хлоп’я. — Всюди шукав: і у твоїй кімнаті, і в спортзалі, а потім хлопці сказали, що ти, мабуть, десь тут.
— Що тобі потрібно? — запитав Безіл.
— Спокійно, Пиндику!
Безіл схопився. Хлопчина позадкував.
— Ну, вгати мені, вгати! — нервово защебетав він. — Бий, я ж бо менший за тебе! Пиндик!
Безіл здригнувся:
— Ще раз так скажеш — і я тебе відгамселю.
— Ні, не відгамселиш! Брік Вейлз сказав, що коли ти ще хоч пальцем торкнеш кого-небудь із нас...
— Не дуже хочеться мастити руки.
— Забув, як ганяв нас? Та якби не Брік Вейлз...
— Ох, та що ж тобі треба? — відчайдушно вигукнув Безіл.
— Тебе викликає доктор Бейкон. Мене послали за тобою, а хтось сказав, що ти, мабуть, сюди прокрався.
Безіл сунув листа до кишені та вийшов із читацької зали — а хлопчина до самих дверей проводжав його образливим прізвиськом. Він проминув довгий коридор, де стояв запах затхлої карамелі, притаманний школі хлопчиків, потім піднявся сходами й постукав у звичайнісінькі, проте настільки грізні двері.
8
Школа Св. Ріджиса — вигадана Фіцджеральдом назва навчального закладу; його прототипом стала підготовча школа Ньюмана в місті Гакенсак (штат Нью-Джерсі), де навчався Фіцджеральд. — Прим. ред.
9
Квотербек — позиція в американському та канадському футболі. Квотербеки входять до атакувального складу команди і під час вводу м’яча в гру розташовуються за захисною лінією.
10
«Квакерка» — музична комедія (п’єса Дж. Т. Теннера, музика Л. Монктона), поставлена 1910 р. у Лондоні та 1911 р. на Бродвеї. Ф. С. Фіцджеральд захоплювався грою Іни Клер (1893–1985), виконавиці головної ролі.
11
«Сумний хлопчик» — оперета на дві дії, яку ставили на Бродвеї 1911–1913 рр. Автор музики А. Берен, лібрето — австрійські драматурги Р. Шанцер і Л. Лінда.