Він сидів біля телефону, збожеволівши від смутку. Через пів години його знайшла покоївка — він сидів, схилившись над кухонним столом. Він чітко уявляв собі, що сталося, хоча Мінні йому про це і не сказала. Він знову став на ті самі граблі, перекресливши за якихось пів години всі результати своєї взірцевої поведінки впродовж трьох днів. І його б анітрохи не втішило, якби він дізнався, що цього все одно було не уникнути. Під час поїздки він обов’язково перестав би стримуватися, і тоді було б ще гірше — хоча, можливо, було б і не настільки сумно. Але зараз він міг думати лише про те, що вона їде...
Він лежав на ліжку, засмучений, спантеличений, нещасний — але не зломлений. Час від часу та сама жага життя, що піддавала його дух болючим бичуванням, давала йому можливість стерти з себе кров, немов краплі роси, але не для забуття, а щоб і далі нести свої шрами назустріч новим лихам і новим спокутам, назустріч невідомій долі.
Через два дні мама сказала, що дід дозволяє йому час від часу брати покататися сімейний електромобіль — якщо, звичайно, машина нікому не знадобиться у справах, і за умови, що батареї будуть завжди заряджені, а один раз на тиждень машина буде вимита. Через дві години він уже сидів за кермом та прямував по Хрест-авеню. Він відкинувся назад, немов сидів за кермом «Штутц Біркет», і вичавив зі своєї машини максимальну швидкість. Біля будинку родини Біссел він невпевнено зупинився, побачивши, що йому знадвору махає рукою Імоджен.
— Вітаю! У тебе є машина?!
— Дідусева, — скромно відповів він. — А я думав, що ти поїхала з усіма на Сен-Кру?
Вона похитала головою:
— Мама не відпустила; з дівчат майже ніхто не поїхав. У Міннеаполісі трапилася якась жахлива аварія, і мама сказала, що дозволить мені кататися в машині, тільки якщо за кермом буде водій, який досяг вісімнадцятиріччя.
— Як ти вважаєш, Імоджен, а електромобілів це стосується?
— Ну, я не знаю... Якось не замислювалася. Зараз піду запитаю.
— Скажи мамі, що з цієї колимаги можна вичавити щонайбільше дванадцять миль на годину, — гукнув він навздогін.
За хвилину вона весело вибігла з будинку.
— Мені дозволили, Безіле! — вигукнула вона. — Мама ніколи не чула, щоб електромобілі потрапляли в аварії. Куди поїдемо?
— Куди завгодно! — безтурботно мовив він. — Я дещо помилився, коли сказав, що з цієї колимаги можна вичавити щонайбільше дванадцять миль на годину: із неї легко вичавити всі п’ятнадцять! Слухай, з’їздьмо в крамницю Сміта і вип’ємо по лимонаду з кларетом?
— Ах, Безіле Лі!
Полонена тінь
Безіл Дюк Лі зачинив за собою вхідні двері та ввімкнув світло в їдальні. З другого поверху долинув сонний голос матері:
— Це ти, Безіле?
— Ні, мамо, це грабіжник!
— Опівніч. Я вважаю, що опівночі повертатися пізненько для п’ятнадцятирічного хлопчика.
— Ми зайшли до крамниці Сміта випити содової.
Завжди, коли на Безіла звалювався якийсь новий обов’язок, йому говорили, що йому «вже майже шістнадцять»; коли ж ішлося про які-небудь пільги, йому завжди було «лишень п’ятнадцять».
Вгорі почулися кроки; і місіс Лі, вже в пеньюарі, спустилася на один проліт сходами.
— Вам із Ріплі сподобалася вистава?
— Ще б пак!
— І про що вона?
— Та так, про одну людину. Звичайна вистава.
— А назва у неї була?
— «Ви — масон?»[15]
— Зрозуміло. — Вона зупинилася, пильно вдивляючись в його насторожене і напружене обличчя, утримуючи його тим самим на місці.
— Спочатку треба попоїсти.
— А хіба ти не попоїв?
Безіл відповів не відразу. Перед ним у вітальні стояла книжкова шафа, що матово поблискувала скляними дверцятами, і Безіл, кинувши на неї тьмяний погляд, почав розглядати книжки.
— Ми хочемо п’єсу поставити, — раптом вимовив він. — Я сам її напишу.
— Що ж... Це добре. Будь ласка, не засиджуйся і лягай спати. Вчора ти ліг надто пізно, і в тебе вже помітно темні кола під очима.
Із книжкової шафи Безіл витяг «Ван Бібер та інші»[16], розгорнув і почав читати, водночас поглинаючи велику тарілку полуниці з вершками. Повернувшись до вітальні, юнак кілька хвилин посидів біля рояля, перетравлюючи вечерю і милуючись кольоровою картинкою на обкладинці нот пісні з «Опівнічних синів»[17]. На зображенні були намальовані троє чоловіків у вечірніх костюмах і циліндрах, які бадьоро крокують Бродвеєм на тлі вогнів Таймс-сквер.
Безіл з обуренням заперечував би будь-які спроби викрити його в тому, що з усіх творів мистецтва саме це подобалося йому найбільше, хоча на сьогодні було саме так.
15
«Ви масон?» — комедія Лео Дітріхштейна (1865–1928), поставлена на Бродвеї 1901 р. та екранізована 1915 р.
16
«Ван Бібер та інші» — збірка оповідань Річарда Гардінга Девіса (1864–1916), американського журналіста, військового кореспондента, письменника. Вперше опублікована 1892 р.; головним героєм книги є Кортландт ван Бібер, «Робін Гуд» із вищого світу, авантюрист і «шляхетний розбійник».
17
«Опівнічні сини» — мюзикл Реймонда Хаббела на лібрето Глена Макдони з піснями Моріса Скотта на вірші Ф. Дж. Барнса, був поставлений на Бродвеї в 1909–1910 рр.