Безіл відхиляв кандидатку за кандидаткою.
Зрештою, він пригадав одне обличчя, нібито зовсім ненароком, щоправда, настільки виразно, що невдовзі у нього з язика зірвалося ім’я:
— Евелін Бібі!
— Хто-хто?
Хоч Евелін Бібі виповнилося лише шістнадцять, та завдяки своїй чарівності, що передчасно розквітнула, вона потрапила до компанії молодих людей дещо старших за себе, й для Безіла вона була представницею покоління героїні його п’єси Лейли ван Бейкер. Думати про те, щоб її запросити, було схоже на надії запросити до своєї п’єси Сару Бернар[23], але тільки-но було вимовлено її ім’я, всі інші кандидатки миттєво втратили і жвавість, і яскравість.
Опівдні вони подзвонили у двері маєтку родини Бібі; обидва впали в ступор, коли їм відчинила сама Евелін, яка з ввічливістю, під якою приховувався подив, запропонувала їм увійти.
За портьєрами вітальні Безіл раптом помітив молодого чоловіка в спортивних штанях гольфіста — і впізнав його.
— Ми, напевно, не вчасно... — промовив він.
— Іншим разом завітаємо! — додав Ріплі.
І вони поспішно рушили до дверей, але на шляху у них встала Евелін.
— Що за дурниці! — заперечила вона. — Адже це лишень Енді Локгарт!
«Лишень» Енді Локгарт у вісімнадцять років — чемпіон Західної ліги з гольфу, капітан юнацької бейсбольної команди, красень, улюбленець долі, живий символ блискучого, чарівного світу Єля! Увесь рік Безіл намагався наслідувати його ходу й безуспішно прагнув навчитися грати на фортепіано без нот, на слух, як це з легкістю робив Енді Локгарт.
Після невдалої спроби втечі хлопцям довелося пройти в кімнату. Їхній план видався їм надто нахабним й абсурдним.
Увійшовши в їхнє становище, Евелін спробувала звести справу до жарту.
— А ви саме вчасно! — сказала вона Безілу. — А то я вечорами увесь час сиджу вдома і все чекаю, ну коли ж ти завітаєш — саме від того вечора у Дейвісів. І що ж ти раніше не з’являвся?
Безіл знічено дивився на неї, йому було несила навіть усміхнутися. Він пробурмотів:
— А ти чекала?
— Так, чекала, уяви собі. Сідай і розповідай — чому ж ти нехтував мною! Либонь, за красунею Імоджен Біссел упадав!
— Як я розумію... — почав Безіл. — Я чув, що вона поїхала в інше місто, їй мають вирізати апендицит... Тобто...
На цьому його голос перетворився на нерозбірливе бурмотіння, тому що Енді Локгарт почав награвати на фортепіано задумливі акорди, що змінилися матчиш[24] — ексцентричним пасинком аргентинського танго. Евелін відсунула ногою килим, злегка підібрала спідницю та плавно протопала кілька па, постукуючи підборами по підлозі.
Ні живі ні мертві, вони сиділи на дивані, немов подушки, і дивилися на неї. Вона стала майже красунею, з досить виразними рисами обличчя і яскравим рум’янцем, за яким, здавалося, завжди трохи тремтить від сміху її серце. Її голос та гнучка постать перебували в постійному русі, відгукуючись забавною луною на кожен звук і рух навколишнього світу, і навіть ті, кому вона не подобалася, змушені були визнавати: «Евелін будь-кого розсмішить».
Свій танець вона завершила, навмисне спіткнувшись і нібито з переляку вхопившись за фортепіано, і Безіл з Ріплі порснули зі сміху. Помітивши, що їхнє збентеження майже зникло, вона підійшла до них і сіла, і вони знову розсміялися, коли вона мовила:
— Перепрошую — не змогла втриматися!
— Хочеш зіграти головну роль в нашій п’єсі? — запитав Безіл, набравшись відчайдушної хоробрості. — Сцену нам надасть школа «Мартіндейл», а зібрані кошти підуть до «Фонду бідних дітей».
— Безіле, це так несподівано...
Енді Локгарт відвернувся від фортепіано і глянув на них.
— І що буде за постановка? Мінстрел-шоу[25]?
— Ні, шахрайська комедія, вона називається «Полонена тінь». Під керівництвом міс Галлібартон. — Він раптом оцінив усю зручність цього імені, за яким можна було легко сховатися.
— А чому б не поставити щось на кшталт «Особистого секретаря»? — перебив його Енді. — Гарна п’єса для вашого віку. Ми її торік у школі ставили.
— Ні, це не обговорюється, — не зволікаючи, відповів Безіл. — Ми ставитимемо мою п’єсу!
23
Сара Бернар (1844–1923) — французька актриса, яку на початку XX ст. називали «найвідомішою актрисою за всю історію». Успіху вона досягла на сценах Європи в 1870-х рр., а потім успішно гастролювала і в Америці. — Прим. ред.
24
Матчиш (порт. maxixe) — бразильський міський парний танець, а також музичний жанр, відомий як «бразильське танго». — Прим. ред.
25
Мінстрел-шоу (з англ. Minstrel — служник та shows — шоу) — самобутня форма американського музичного театру, яка виникла в першій половині ХІХ ст. під впливом африканського фольклору в середовищі білих акторів, які імітували африканську манеру співу, танцю, гри, інтонування, наслідували репертуар.