Інші актори на сцені теж нервували і ніяковіли, і раптом посеред другої дії вони почали розігрувати сцену з третьої. Це сталося настільки стрімко, що Безіл лише смутно відчув, що щось трапилося. Потім він кинувся вниз одними східцями, вгору — іншими, увірвався за лаштунки і вигукнув:
— Завіса! Опустіть завісу!
Охоплені жахом хлопці схопилися за троси. За мить Безіл, у якого перехопило подих, стояв перед публікою.
— Шановні глядачі! — почав він. — У складі нашої трупи були заміни, і як наслідок наразі трапилася накладка. Перепрошуємо! З вашої ласки, ця сцена буде зіграна знову!
Під смішки й оплески він повернувся за лаштунки.
— Мейоле, увага! — схвильовано вигукнув він. — Сцену починаєш ти один. Твоя репліка: «Хочу переконатися, що коштовності на місці». Конні, ти відповідаєш: «Будь ласка, не зважайте на мене». Приготувалися! Завіса!
Огріхи негайно виправили. Міс Галлібертон, в напівнепритомному стані, прийняла у когось з рук склянку води, і після закінчення дії вся трупа знову вийшла на уклін. А за двадцять хвилин вистава закінчилася. Головний герой притиснув до грудей Лейлу ван Бейкер, зізнавшись, що він і є Тінь, «але відтепер — полонена Тінь»; завіса підіймалася знову і знову, на сцену проти її волі витягли міс Галлібертон, а проходами поміж рядів снували капельдинери з оберемками квітів. Потім запанувала невимушеність, і щасливі актори, спустившись до зали, з усіх боків приймали вітання, відчуваючи себе героями вечора. До Безіла підійшов незнайомий старигань та потиснув йому руку, сказавши: «Юначе! Я впевнений, що ми про вас ще почуємо!», а репортер із місцевої газети запитав, чи справді йому лишень п’ятнадцять років? Усе це могло б вплинути на Безіла доволі кепсько і запаморочливо, але Безіл відчув, що все це уже в минулому. Ще не розійшлися всі глядачі — до нього все ще підходили та вітали — а він уже відчував, що в його душі запанувала якась гірка пустка. Все скінчилося, все уже відбулося, і ось пішло в небуття — скінчилася вся робота, весь інтерес, що поглинав його без залишку. Він відчував таку порожнечу, що зазвичай породжує страх.
— На добраніч, міс Галлібертон! На добраніч, Евелін!
— На добраніч, Безіле! Вітаю, Безіле! На добраніч.
— Де моє пальто? До побачення, Безіле.
— Залиште, будь ласка, костюми на сцені! Завтра їх нам потрібно повернути.
Безіл покинув залу одним із останніх; він ще раз піднявся на сцену й обвів поглядом спорожнілу залу. Його очікувала мама, й вони разом почимчикували додому. Вперше цього року ніч видалася прохолодною.
— Я вважаю, що все було неймовірно! Ти задоволений? — Безіл зволікав із відповіддю. — Невже тобі не сподобалося?
— Сподобалося. — Він відвернувся.
— Так у чому ж річ?
— Ні в чому. — А згодом додав: — Насправді ніхто особливо і не переймався, еге ж?
— Чим?
— Та всім.
— Кожен переймається різним. Я ось, наприклад, хвилююся за тебе.
Вона хотіла потріпати його по голові, але він інстинктивно ухилився від простягнутої до нього руки.
— Ох, не треба! Я зовсім не про це.
— Ти перевтомився, мій любий синку.
— Анітрохи! Мені просто сумно.
— Не варто сумувати. Після вистави мені багато хто говорив...
— Ох, та все це вже в минулому! І не говорімо про це — ніколи більше зі мною про це не говори, добре?
— Тоді що тебе бентежить?
— Та так, один малюк.
— Який ще малюк?
— Малюк Гем — я не можу тобі розповісти...
— Ось прийдемо додому, приймеш гарячу ванну, щоб заспокоїти нерви.
— Добре.
Але, тільки-но вони увійшли в будинок, як він одразу міцно заснув прямо на дивані. Мати не наважилась його будити. Вона вкрила його ковдрою, пледом, підсунула під непокірну голову подушку й пішла нагору.
Там вона довго простояла навколішках біля ліжка.
— Допоможи йому, Господи! Допоможи йому, — молилася вона, — бо він потребує допомоги, якої я вже дати не зумію.
Бездоганний спосіб життя
Коли він, трохи втомлений, увійшов до їдальні, відчуваючи після душу на тілі приємну прохолоду вільного одягу, всі схопилися на ноги і почали його вітати, плескаючи в долоні, поки він пробирався на своє місце. Ті, хто сидів за столом, витягувалися вперед і усміхалися йому.
Чудова гра, Лі! Хоч ми і програли — але ти в цьому точно не винен!
Безіл і сам знав, що матч він відіграв відмінно. Аж до фінального свистка після кожного подальшого ривка він відчував неймовірний приплив енергії. Але такий успіх відразу не збагнути; в пам’яті спливали лише окремі епізоди — наприклад, коли такл[27]-велетень команди Ексетера встав на повний зріст на лінії прямо навпроти і вигукнув: «Всі на цього квотера[28]! Він — боягуз!» А Безіл вигукнув у відповідь: «Та це татко твій — боягуз!», і суддя на лінії, який чув кинуте Безілу безпідставне звинувачення, добродушно усміхнувся. Протягом тих дивовижних годин тіла супротивників втратили і масу, і силу; Безіл лежав під тією величезною купою, кидався навперейми на неї, абсолютно не відчуваючи ударів, бажаючи лише одного — якомога швидше опинитися знову на ногах, щоб відвоювати заповітні два акри галявини. До кінця першої половини матчу він вирвався вперед на шістдесят ярдів — ура, тачдаун[29]!Але пролунав свисток, і тачдаун не зарахували. Для школи Св. Ріджиса цей момент став кульмінацією всього матчу. Гравці-суперники були важчими фунтів на десять; до кінця матчу всі раптом зневірилися, і команда Ексетера здобула два тачдауни, перемігши команду школи, в якій навчалося всього сто тридцять п’ять осіб!
29
Тачдаун (англ. touchdown — приземлення) — один зі способів набирання очок в американському та канадському футболі. Зараховується, коли гравець з м’ячем забігає в очкову зону суперника.