— Ну, це було не настільки чудово...
— Звичайно, саме так ти й повинен говорити, — з жаром оголосив Гренбі, — але все ж таки це неправда! Проте я покликав тебе сюди зовсім не для того, щоб співати тобі дифірамби! Мені захотілося дізнатися, чи розумієш ти, яка в тебе з’явилася сила, щоб творити добро? Я хочу сказати, що тепер ти можеш впливати на всіх цих хлопців — вони всі можуть вести чисте, чесне та гідне життя!
— Я якось ніколи про це не думав, — сказав Безіл, дещо приголомшений, — я ніколи не думав про...
Гренбі енергійно поплескав його по плечу.
— Від сьогоднішнього ранку в тебе з’явилася відповідальність, від якої тобі не ухилитися! Від цього самого ранку ти відповідаєш за будь-якого учня, який ховається за фізкультурною залою із цигаркою й смердить тютюном; ти відповідаєш за їхню лайку й брудні слівця, і за те, що вони вчаться брати чуже, крадучи молоко та їжу ночами з їдальні!
Він замовк. Безіл похмуро дивився прямо перед собою.
— Отакої! — сказав він.
— Так-так! — підтвердив Гренбі, очі його сяяли. — У тебе є можливості, якими мало хто володіє. Я розповім тобі один випадок. У Принстоні я познайомився з двома хлопцями, які руйнували свої життя пияцтвом. Я міг би сказати: «Це не моя справа», й дозволити їм надалі котитися низхідною, але коли я дослухався до голосу свого серця, то зрозумів, що так не можу! Тому я прийшов до них із відкритою душею і розповів їм все, прямо й відверто, і ці хлопці — принаймні, один з них — відтоді ані краплі в рот не взяли!
— Але в нашій школі, здається, ніхто не п’є! — заперечив Безіл. — Хоча був у нас один хлопець, звали його Бейтс — але бідолаху виключили торік, і...
— Це не має значення, — перебив його Джон Гренбі. — Куріння веде до пияцтва, а пияцтво тягне за собою... ну, всякі інші речі...
Гренбі виголошував промову цілу годину, а Безіл слухав; цегляний мур вздовж дороги й обважнілі від плодів гілки яблуні над головою щохвилини дедалі більше втрачали барви, а думками він щоразу поринав кудись углиб. Цілковита безкорисливість цієї людини його вразила, — людини, яка звалила на власні плечі тягар інших. Гренбі запізнився на потяг, але сказав, що це не має значення, оскільки він бачить, що йому вдалося посіяти зернину відповідальності в душі Безіла.
До своєї кімнати Безіл повернувся із відчуттям трепету, тверезості та твердого переконання. До цього моменту він вважав себе досить кепським хлопчиськом; останнім героєм, з яким йому вдалося себе ототожнити, був «Гаррі-на-волосок»[32] з коміксів, які друкувалися в недільних додатках — Безілу тоді було десять років. І хоча він досить часто розмірковував про життя, всі його думки були похмурими, абстрактними й ніколи не стосувалися питань моралі. Його погані нахили по-справжньому стримував лише страх — страх втратити можливість чогось досягти, страх втратити силу.
Але зустріч із Джоном Гренбі трапилася знаменної миті. Після ранкового тріумфу шкільне життя навряд чи могло обіцяти щось більше, а тут виникло дещо нове. Стати бездоганним зовні й внутрішньо; як висловився Гренбі — вести бездоганний спосіб життя. Гренбі коротко змалював йому це бездоганне життя, не забувши наголосити на його цілком матеріальних перевагах, на кшталт загального визнання і впливу в університеті — а уява Безіла вже давно перебувала десь у далекому майбутньому. Коли на останньому курсі Єля його виберуть останнім кандидатом у члени таємного товариства «Череп і кістки», а він із сумною і сентиментальною, зовсім як у Джона Гренбі, усмішкою відмовиться і вкаже на кого-небудь іншого, хто більше, ніж він, жадає вступити до цього товариства, юрба, що збереться навколо, ледь втримає сльози... А потім, коли він вступить у справжнє життя, і у віці двадцяти п’яти років звернеться до нації з інавгураційної трибуни на сходах Капітолія, всі присутні біля підніжжя громадяни його країни дивитимуться на нього знизу вгору очима, сповненими захвату та любові...
Занурений в мрії, Безіл непомітно поглинув із пів дюжини галет і випив пляшку молока, що залишилися внаслідок нічного нальоту на їдальню. Він смутно усвідомлював, що від таких нічних нальотів тепер доведеться відмовитися, але зараз на нього напав вовчий апетит. З побожністю він обірвав ланцюжок своїх приємних думок, поки не наївся.
Осінній морок за вікном розсікали фари проїжджих повз автомобілів. У цих автомобілях їхали відомі футболісти та чарівні дебютантки, таємничі авантюристки, королі шпигунства — заможні, безтурботні, представники богеми, які поспішали до блискучого Нью-Йорка, до модних танцювальних зал, до затишних кафе, до ресторанів на хмарочосах під сяйвом осіннього місяця, що прикрашені зеленню. Він зітхнув; можливо, згодом і йому вдасться стати часткою всього цього романтичного життя? Уславитися неабияким дотепником та блискучим співрозмовником, і видаватися при цьому сильним, серйозність та стриманим... Уславитися великодушним, відкритим і самовідданим, але при цьому залишатися дещо таємничим, та викликати у оточуючих добрі почуття і навіть легку гіркоту меланхолії... Стати водночас і світлим, і темним... Досягти цієї гармонії, сплавити все це воєдино в одній людині — ось це була мета! Думка про таку досконалість викристалізувала його життєву енергію в несамовитий і стрімкий порив. На мить його душа полинула слідом за мінливими вогнями, туди — в мегаполіс; потім він рішуче встав, загасив цигарку і при світлі настільної лампи почав накидати для себе правила майбутнього бездоганного життя.
32
«Гаррі-на-волосок» — ідеться про героя доволі популярних на початку ХХ ст. коміксів Чарльза Вільяма Каглесса (1878—1931); сюжет коміксів полягав у тому, що Гаррі постійно намагався врятувати свою кохану «Прекрасну Белінду» від пасток лиходія «Невтомного Рудольфа». Комікси створювалися для щоденного додатку до газети «Нью-Йорк уорлд». — Прим. ред.