Будинок Дорсі розташовувався на 53-й вулиці. Спочатку Безіла здивувала удавана вузькість його фасаду з білого мармуру і максимально повне використання всього можливого внутрішнього простору. По всій ширині будинку вишикувалися зали для прийому гостей, у вікнах їдальні сяяло штучне освітлення, п’ять поверхів у шанобливій тиші обслуговував невеликий ліфт. Ця компактна розкіш видалася Безілу новим світом. Цікавим і романтичним видавалося те, що навіть підлоги на цьому острівці були розкішнішими, ніж увесь величезний особняк Джеймса Дж. Гілла в рідному місті. Від хвилювання Безіл відразу забув про шкільне заціпеніння. Ним знову опанувала спрага до нового досвіду, яку пробуджували в ньому попередні короткі поїздки до Нью-Йорка. У потужному та яскравому блиску П’ятої авеню, в цій вродливій дівчині, яка не зронила за всю дорогу ні слова, крім механічного «Вітаю!», у цьому бездоганному будинку, ніщо не видавалося йому знайомим, а він знав, що коли про оточення йому нічого невідомо — отже, попереду обов’язково чекає пригода.
Виявилося, що настрою, який охоплював його протягом цілого місяця, не так легко позбутися. На першому місці для нього тепер перебував ідеал. Жоден день не мине намарно, коли він, як казав Джон Гренбі, залишатиметься «чесним із собою» — а це означало допомагати іншим. За ці п’ять днів він зможе добре потрудитися над Джорджем Дорсі; крім того, можуть появитися й інші кандидати. Ось так, розмірковуючи про те, що йому випала нагода отримати найкраще з обох світів, він розпакував свій саквояж і переодягнувся до обіду.
Посадили його поруч з місіс Дорсі, яка зауважила, що Безіл дещо більш приязний, ніж було заведено — так завжди поводили себе уродженці Середнього Заходу, — але при цьому йому не бракувало ввічливості та врівноваженості. Він розповів їй, що збирається стати дипломатом — і сам собі не повірив; але побачивши, що це викликало у місіс Дорсі зацікавлення, він не став більше нічого вигадувати, щоб виправити похибку.
Залишок дня був розпланований заздалегідь; вони збиралися піти танцювати. Адже то був дивовижний час! Моріс[33] танцював танго в шоу «За рікою», а Кастли[34] демонстрували свій славнозвісний крок у третьому акті «Сонечка» — і цей крок проклав шлях у вищий світ сучасному танцю, відкрив для дівчат із хороших родин дорогу до кафе, що докорінно змінило американський уклад життя. Могутня і багата імперія відчула свою потужність і почала шукати розваг — хай і невибагливих, але і не вульгарних.
До третьої години зібралася компанія з семи осіб, і всі сіли в лімузин, щоб відправитися в кабаре «У Еміля»[35]. Серед них були дві бліді елегантні шістнадцятирічні дівчини — прізвище батька однієї з них гриміло в фінансовому світі — і двоє гарвардських першокурсників, які обмінювалися зрозумілими лише для них жартами і приділяли увагу лише Жобені Дорсі. Безіл очікував, що зараз усі почнуть ставити одне одному звичайні питання:
«А ти в якій школі навчаєшся?», «Чи ти знаєш такого-то або таку-то?», — і спілкування стане невимушеним, але нічого такого не було. Панувала якась знеособлена атмосфера; його навіть долали сумніви, чи запам’ятала та четвірка його ім’я? «Насправді, — міркував він, — ніби кожен лишень і чекає, коли ось-ось хтось із нас виставить себе у смішному становищі». І знову все навколо видалося йому новим і невпізнанним; він вирішив, що в Нью-Йорку, мабуть, заведено поводитися саме так.
Вони приїхали в кабаре «У Еміля». Лише в деяких паризьких ресторанах, де все ще зустрічаються аргентинці, які невтомно виписують ногами кренделі, що закладені в них самою природою, зберігся хоча б відблиск тієї танцювальної манії, що охопила світ напередодні Першої світової війни. Тоді танці не були доповненням до алкоголю, залицяння чи засобом звікувати ніч — вони були самодостатніми. Малорухливі біржові маклери, шістдесятирічні жінки, ветерани армії конфедератів, поважні державні мужі та вчені, жертви гіподинамії — всі вони бажали не просто танцювати, але танцювати чудово! У тверезих до того головах дозрівали найфантастичніші устремління; неймовірна потреба виставляти себе напоказ раптом стала проявлятися в родинах, що вирізнялися скромністю протягом декількох поколінь. Довгоногі нікчеми на ранок прокидалися відомими, відчинялися місця, в яких, на бажання, можна було танцювати хоч до ранку. Завдяки витонченості рухів або ж незграбній похибці будувалися і руйнувалися кар’єри, укладалися шлюби або розривалися заручини — а високий англієць і дівчина в голландському очіпку[36] оголошували наступний танець...
33
Моріс Муве (1889–1927) — один з найвідоміших салонних танцівників Америки. У бродвейському шоу «За рікою» (1912) танцював танго в парі з Флоренс Волтон (1890–1981); ця пара тоді вважалася суперниками пари Кастлів (про них див. далі).
34
Вернон Кастл (1887–1918) та Ірен Кастл (1893–1969) — салонні танцівники, які винайшли особливий стиль танцю — різновид фокстроту — названий на їхню честь «кастл-уолк»; британська музична комедія «Сонечко», в якій виконувався цей танець, з успіхом демонструвалася на Бродвеї 1913 р. — Прим. ред.
35
Кабаре «У Еміля» — популярне до початку Першої світової війни кабаре в театральному кварталі Нью-Йорка; в цьому кабаре часто виступали Вернон та Ірен Кастл. — Прим. ред.