Раптом вона зронила настільки обурливу репліку, що Безіл здригнувся і мало не спіткнувся, гадаючи, чи не почулося йому?
— Можу посперечатися, що твої губи поцілували вже тисячу дівчат, — мовила вона.
— Що?!
— Скажеш, ні?
— Звичайно, ні, — заявив Безіл. — Насправді я...
Вона знову байдуже опустила вії й почала підспівувати оркестру:
Танго зсередини зігріває,
Тіло в різні сторони хитає,
І більш незнаного таки немає...
Що таїли ці слова? Що поцілунки — це звичайна річ, що вони варті захоплення? А ще Джон Гренбі, якщо його згадувати, говорив: «Хто цілує вродливу дівчину, той підштовхує її в лігво диявола».
Безілу згадалося все його минуле: вечір, проведений із Мінні Бібл на веранді у Кампфів, повернення з озера Блек-Бер[40] разом з Імоджен Біссел на задньому сидінні машини, численні знайомства завдяки іграм в «пошту», дитячі поцілунки, які припадали на вухо чи ніс, оскільки об’єкт ухилявся.
Тепер із цим покінчено; він більше ніколи не поцілує жодної дівчини, поки не зустріне ту, яка стане його дружиною. Але його турбувало, що дівчина, яка здавалася йому абсолютно безгрішною, настільки легковажна в цьому питанні. Дивне збудження, яке охопило його, коли Джордж згадав, що Жобена й Скідді де Вінчі в автомобілі «вели себе просто жахливо», переросло в обурення, і це обурення зростало. Злочинне діяння — адже їй не було ще й сімнадцяти. Раптом його осяяло: напевно, він не повинен залишатися осторонь; напевно, йому доля подарувала можливість проявити себе. Якщо пояснити їй, що це глухий кут, що вона прирікає себе на страждання, то його поїздка до Нью-Йорка не буде марною. Він зможе повернутися в школу щасливим, усвідомлюючи, що приніс одній дівочій душі спокій, якого вона раніше не знала.
Насправді що виразніше він уявляв собі Жобену і Скідді де Вінчі в автомобілі, то більше скаженів.
О п’ятій годині вони вийшли з кабаре «У Еміля», щоб перебратися в «Кастл-гаус»[41]. Асфальт поблискував від мряки. Схвильована настанням сутінків, Жобена рвучко схопила Безіла під руку:
— Всі ми не помістимося в автомобілі. Наймімо он той екіпаж.
Вона дала адресу старезному кучерові у вицвілій темно-зеленій лівреї, й перекошені дверцята загородили їх від дощу.
— Як вони всі мені набридли! — зашепотіла вона. — У них порожні очі, у всіх, крім Скідді, але через якусь годину в нього буде заплітатися язик. Перший сигнал уже був: він почав бідкатися через свого песика Курчатко, який здох місяць тому. Ти коли-небудь зачаровувався тим, хто приречений; тим, хто йде визначеним долею шляхом, ніколи не скаржиться, не сподівається; тим, хто змирився з таким буттям?
Його чисте серце відчайдушно запротестувало.
— Навіщо ж себе губити? — заперечив він. — Кожен може почати з чистого аркуша.
— Тільки не Скідді.
— Кожен може, — наполягав він. — Потрібно лише прийняти рішення стати трішки кращим, і тоді ти здивуєшся, наскільки це легко і наскільки щасливішим ти станеш.
Схоже, вона його не чула.
— Як чудовно, чи не так? Надворі негода, а ми з тобою їдемо в цьому екіпажі, — вона повернулася до нього та усміхнулася, — удвох.
— Так, — мимоходом погодився Безіл. — Суть у тому, щоб кожен намагався вести бездоганний спосіб життя. Починати можна в дитячому віці, років у десять-одинадцять, тоді можна досягти абсолютної бездоганності.
— Справді, — згодилася вона. — У певному сенсі Скідді й веде бездоганний спосіб життя. Він не знає тривог, не знає жалю. Його можна було б відправити в минуле... ну, скажімо, у вісімнадцяте століття або в будь-яку добу, коли цінувалися гроші та красені, — і він був би там як вдома.
— Це зовсім інше, — стривожився Безіл. — Це зовсім не те, що я розумію під терміном бездоганне життя.
— Ти маєш на увазі щось більш витончене, — припустила вона. — Я відразу про це подумала, побачивши твоє підборіддя. Б’юся об заклад, ти просто береш усе, що захочеш.
Кинувши на нього ще один погляд, вона хитнулася в його бік.
— Ти не розумієш... — почав він.
Вона поклала руку йому на лікоть:
— Зачекай хвилинку; ми майже приїхали. Не поспішаймо до зали. Тут так святково, все палахкотить, а там — задуха, штовханина. Скажи візникові, нехай проїде ще кілька кварталів. Я помітила, що ти зовсім мало танцював; мені це сподобалось. Терпіти не можу чоловіків, які підскакують при першому акорді, ніби від цього залежить їхнє життя. Скажи, тобі справді лише шістнадцять?
41
Ідеться про танцювальний клуб, організований на кошти кількох представниць нью-йоркського вищого світу. Вернон та Ірен Кастл виступали тут у ролі вчителів новітніх танців. Підлітки віку Безіла танцювали в цьому закладі у другій половині дня; доросла публіка з’їжджалася вечорами. — Прим. ред.