Бувають покоління, що розуміють своїх нащадків, а між іншими поколіннями лежить нескінченна і нездоланна прірва. Місіс Бакнер — дама з характером, належала до вищого суспільства одного великого міста на Середньому Заході — несучи глек фруктового лимонаду крізь власне просторе подвір’я, водночас переміщалась у часі на добру сотню років уперед. Думки її були б цілком зрозумілими для її прабабусі, а ось те, що зараз відбувалося в мансарді над конюшнею, було б цілком вдивовижу їм обом. Там, де раніше містилася комірчина кучера, син місіс Бакнер та його приятель, замість того, щоб байдикувати — як це роблять всі нормальні хлопчаки — експериментували, так би мовити, наосліп. Вони створювали перші гіпотетичні комбінації ідей та матеріалів, які знаходили під рукою; в майбутньому кожна така ідея призначена пройти шлях від гіпотези до відкриття та, нарешті, стати загальновідомим фактом. Коли місіс Бакнер гукнула хлопців, вони, фігурально висловлюючись, сіяли в тиші ті насінини, зійти яким належало лише до середини двадцятого століття.
Ріплі Бакнер спустився драбиною і взяв у матері глечик. Безіл Дюк Лі побіжно на це подивився та мовив:
— Красно дякую, місіс Бакнер.
— Вам там не надто душно?
— Ні, місіс Бакнер. Усе гаразд.
Там було душно; та вони цього майже не помічали; і кожен випив по два великих келихи лимонаду, навіть не помітивши, що до цього їм дуже хотілося пити. Увагу їхню повністю заполонила книга в червоній палітурці зі штучної шкіри, яку вони дістали зі свого сховища — з-під ляди люка. На першій сторінці (якщо ви, звичайно, посвячені в таємницю чорнила з лимонного соку) можна було прочитати: «Книга сенсацій. Складено «колекціонерами сенсацій» Ріплі Бакнером-молодшим і Безілом Д. Лі».
У цій книзі фіксувалися всі відхилення від моральних норм, що були вчинені їхніми співгромадянами. Деякі похибки вчиняли ті, чиї скроні вже сиві, — ці історії перетворювалися на міські легенди і виявилися забальзамовані в книзі лише завдяки необережній ексгумації за обідами в родинному колі. Були там і гріхи, вчинені хлопцями та дівчатами їхнього віку — більш хвилюючі, про які було відомо напевно, також були і просто небилиці. Поодинокі нотатки, коли б їх прочитали дорослі, були б сприйняті із подивом, інші, можливо, викликали б гнів, а від трьох-чотирьох свіжих нотаток охопив би жах і відчай батьків тих дітей, про яких там ідеться.
Один із найбільш незлобивих пунктів, що викликав у хлопчаків сумнів й доцільну необґрунтованість щодо внесення його до книги, хоч лише торік той випадок збентежив молодих авторів, звучав так: «Елвуд Лімінг три або чотири рази ходив на канкан у кабаре “Зірка”».
Інший — найулюбленіший через свою унікальність — виголошував: «X. П. Крамнер, скоївши низку злочинів на сході країни, втік сюди, аби запобігти ув’язненню». Тепер цього містера Крамнера вважали одним із найвідоміших та найсолідніших громадян міста.
Єдиний недолік цієї книги полягав у тому, що насолоджуватися нею можна було лише завдяки уяві, тому що невидимі чорнила зберігали свої таємниці, допоки сторінки не піднесуть близько до вогню — тоді нотатки проявляться. Для того, щоб визначити, які сторінки вже списані, потрібна була найретельніша перевірка; якось через неуважність досить серйозне звинувачення проти одного подружжя вже занотували поверх констатації сумнозвісного факту про те, що у місіс Р. Б. Кері були сухоти, а її сина, Волтера Кері, виключили зі школи «Полінга». Але не шантаж був метою цього твору. Інформація зберігалися на той випадок, коли згадані герої цих історій затіють нечесну гру з Безілом та Ріплі. Книга ця надавала їм відчуття влади. Безіл, наприклад, жодного разу не помічав, щоб містер Х. П. Крамнер зробив бодай один загрозливий жест у його бік, адже достатньо було лише самого натяку, як поширився б поміж людьми літопис його власних гріхів.
Заради справедливості варто повідомити, що Книга сенсацій в оповіді більше не фігуруватиме. Через багато років двірник виявить її під лядою люка і, не побачивши в ній жодних записів, віддасть її своїй дочці; таким чином усі проступки Елвуда Лімінга та X. П. Крамнера навіки будуть приховані під переписаною начисто «Геттісбурзькою промовою»[1] Лінкольна.
Ідея створення Книги сенсацій належала Безілу. Його уява працювала невгамовно, та й багато в чому він також випереджав свого товариша. Безілу було чотирнадцять років, очі його завжди сяяли. Він мав каштанове волосся, для своїх років він був не дуже високим; в школі його вважали здібним, проте ледачим. Його улюбленим літературним персонажем був Арсен Люпен, шляхетний грабіжник, романтичний феномен, нещодавно запозичений із Європи, яким захоплювалися підлітки протягом перших знудьгованих десятиліть століття. Ріплі Бакнер, який носив тоді, як і Безіл, короткі штани, вносив до їхнього товариства тверезу, практичну нотку. Його розум на будь-які фантастичні ідеї Безіла миттєво реагував, навіть на найабсурдніші схеми лунало його моментальне: «Вирішено! Зробімо це!». Заприязнилися вони завдяки грі в третій бейсбольній команді школи: один із них грав у нападі, другий — у захисті; після невдалого квітневого сезону команду розпустили, однак вони, як і раніше, проводили разом увесь пообідній час, шукаючи той спосіб існування, який би давав вихід містичній енергії, котра бурлила в їхній крові. У сховищі під лядою зберігалися капелюхи з широкими крисами, ковбойські хустки, шулерські гральні кубики зі зміщеним центром ваги, зіпсовані наручники, легкі плетені мотузкові сходи, якими можна було втекти крізь вікно, що виходило у провулок, а також скринька з гримом, що містила дві старі театральні перуки та накладні бороди різних відтінків; все це було на випадок їхніх нелегальних діянь.
1
Геттісбурзька промова (англ. Gettysburg Address) — одна з найвідоміших промов у історії США, виголошена 19 листопада 1863 р. шістнадцятим Президентом США Авраамом Лінкольном на церемонії відкриття Національного кладовища в Геттісбурзі, штат Пенсільванія.