На ранок третього дня Безіл усвідомив, що його комбінезон зник, а потім почув, що всі робітники, котрі працювали менше ніж пів року, підлягатимуть звільненню. Він заробив чотири долари й втратив комбінезон. Наука забивати цвяхи стоячи на колінах обійшлася йому вартістю трамвайних квитків.
В історичній частині міста стояла велика старомодна садиба, де жив його двоюрідний дід, Бенджамін Райлі; саме туди, не відкладаючи візиту, заявився Безіл. Це була його остання надія — Бенджамін Райлі був рідним братом дідуся Безіла, але останні двадцять років вони не спілкувалися.
У просторій вітальні його зустрів невисокий, кремезний старий, чиє незворушне обличчя ховалося за сивою кучерявою бородою. Поруч із ним стояли жінка років сорока, з якою він одружився пів року тому, та її п’ятнадцятирічна дочка. Ту гілку сімейства, до якої належав Безіл, на весілля не запросили, і цих нових родичок він бачив уперше.
— Ось, вирішив вас провідати, дядьку Бене, — вимовив Безіл із деяким збентеженням.
На якийсь час у вітальні запанувала тиша.
— Мати здорова? — поцікавився старий.
— Так, дякую.
Містер Райлі вичікував. Місіс Райлі щось тихенько сказала дочці, після чого та з цікавістю поглянула на Безіла й неохоче покинула кімнату. Матір усадила старого в крісло.
Від збентеження Безіл відразу перейшов до справи. Йому хотілося отримати тимчасову роботу в фармацевтичній компанії «Райлі».
Двоюрідний дід з хвилину завагався, а потім відповів, що вакансій немає.
— Шкода...
— Якби ти на постійне місце просився, була б інша розмова, але ти ж у нас до Єля зібрався. — Він вимовив це з лише йому зрозумілою іронією і зиркнув на дружину.
— Саме тому я і шукаю роботу.
— А матері не по кишені тобі освіту забезпечити? — в голосі діда відчувалися нотки зловтіхи. — Усі гроші розтринькала?
— Ні-ні, — поспішно запевнив Безіл. — Вона мені допомагатиме.
На його подив, підтримка прийшла з несподіваного боку. Місіс Райлі раптом схилилася до чоловіка і стала щось нашіптувати йому на вухо, після чого старий кивнув та гучно мовив:
— Я подумаю, Безіле. Іди поки що до бібліотеки.
Його дружина підхопила:
— Ми подумаємо. Іди до бібліотеки, побудь там із Родою, а містер Райлі тим часом усе обміркує.
Коли двері бібліотеки зачинилися, він залишився наодинці з Родою, рішучою дівчиною з квадратним підборіддям і білими м’ясистими руками; її біла сукня нагадала Безілу мереживні панталони, які тріпотіли на мотузці у дворі його будинку. Він спантеличено зупинив на ній погляд, не розуміючи, чому дід раптом обернув гнів на ласку.
— Отже, ти мій двоюрідний брат, — сказала Рода, згортаючи книгу; він встиг помітити, що це був роман «Маленький полковник: фрейліна»[46].
— Так, — погодився він.
— Я про тебе від декого чула.
З цього випливало, що до неї дійшли не надто приємні чутки.
— Хто ж про мене розповідав?
— Одна дівчинка, Елен Вошмер.
— Елен Вошмер! — за його тоном було зрозуміло, що до власниці цього імені він ставиться з презирством. — Еге, аякже!
— До речі, моя краща подруга. — Безіл промовчав. — Вона сказала, що ти зачванився.
Молодь не відразу помічає, що ворогом є саме той, хто завдає рану, а не той, хто пускає ті самі чутки — то не більше, як стріла. І він умить розсердився на Елен Вошмер.
— У мене тут знайомих хлопців мало, — зізналася дівчина більш примирливо. — Ми пів року як переїхали. Ніде більш не зустрічала настільки чванливого товариства.
— Та ні, ти помиляєшся, — запротестував Безіл. — А де ви раніше жили?
— У Су-Сіті. Там молодь значно веселіша.
Заглянувши в бібліотеку, місіс Райлі покликала Безіла до вітальні. Старий знову зустрів його стоячи.
— Приходь вранці, що-небудь для тебе підшукаю, — сказав він.
— Чом би тобі завтра з нами й не повечеряти? — додала місіс Райлі таким сердечним тоном, за яким доросла людина точно б помітила якийсь підступ.
Сповнившись життєрадісною вдячністю, Безіл ледь зачинив за собою двері, коли місіс Райлі з коротким смішком покликала доньку.
— Тепер подивимося, чи не стане тобі веселіше, — заявила вона. — Коли там у вас танцюльки?
— У Коледж-клубі щочетверга, а в Озерному клубі щосуботи, — випалила Рода.
— Ну, якщо цей хлопчина не захоче втратити місце, яке дає йому твій батько, у тебе буде кавалер на все літо.
46
«Маленький полковник: фрейліна» — один із серії романів американської письменниці Е. Ф. Джонстон (1863–1931), що оповідає про примирення дочки з батьком, який віддалився від родини.