— Я пришлю кого-небудь замість себе, — сказав він у розпачі. Його погляд крізь вікно зупинився на будинку навпроти. — Я пришлю Едді Пармелі.
Рода замислилася. Певно, їй ввижався підступ.
— Чи ти вирішив відвідати іншу вечірку?
— О, ні. Я всіх попередив, що занедужав.
Рода знову замислилася. Едді Пармелі сердився на неї.
— Я все влаштую, — пообіцяв Безіл. — Прийде, куди він дінеться? Йому сьогодні все одно нічим зайнятися.
За кілька хвилин він уже біг через дорогу. Двері відчинив сам Едді, який заправляв краватку-метелика під комірець. Безіл скупо, з певними застереженнями, поспіхом змалював ситуацію. Чи не зможе Едді піти замість нього?
— Вибач, дружище, сьогодні ніяк. У мене побачення зі справжньою кралею.
— Ти у програші не залишишся, Едді, — безтурботно пообіцяв Безіл. — Я б тобі заплатив — доларів п’ять.
Едді на мить завагався, та все ж він відмовив:
— Воно того не варте, Безіле. У мене сьогодні така красуня — ти б бачив.
— Зустрінешся з нею пізніше. На цю вечірку тебе... тобто мене... тому зазивають, що там дівчат більше, ніж хлопців... Послухай, Едді, я тобі десять доларів дам.
Едді поплескав його по плечу:
— По руках, дружище. Чого заради кращого друга не зробиш? Де гроші?
У Едді в долоні опинилася тижнева зарплата, ще й з доважком, але на зворотному шляху на свій бік вулиці Безіла охопила порожнеча іншого штибу — порожнеча прийдешнього вечора.
Приблизно через годину лімузин Кампфів пригальмує біля Озерного клубу, і... знову і знову в його уяві перепоною вставала та сама сумна картина, бачити яку він уже був не в змозі.
У розпачі він блукав темними кімнатами. Мати відпустила покоївку, а сама пішла вечеряти до дідуся, і Безіл раптом надумав покликати якогось меткого хлопця, на зразок Елвуда Лімінга, в ресторан «Карлінг» — пити віскі, вино і пиво. Можливо, дорогою додому з вечірки на озері, Мінні помітить його обличчя серед найзатятіших гультіпак і все зрозуміє.
— Поїду в «Максим», — ледь чутно пробурмотів він у відчаї; а потім спересердя додав: — Ох, до біса той «Максим!»
Він сів у вітальні та почав дивитися, як над парканом будинку Ліндсеїв по вулиці Мак-Каббен сяє блідий місяць. Компанія молодиків поквапилася на трамвай, що прямував у бік «Комо-парку». Йому стало шкода тих молодиків через їхнє похмуре буття: вони ж не танцюватимуть сьогодні ввечері з Мінні в Озерному клубі.
О пів на дев’яту вечора: вона вже там. Дев’ята. Поміж змінами страв вони танцюють під «Занозу в моєму серці»[47] чи виконують кастл-уолк, який Енді Локгарт привіз із Єля.
О десятій він почув, як увійшла мати і майже одночасно пролунав телефонний дзвінок. Від нудьги він прислухався — і раптом різко випростався на стільці.
— Алло, так-так... Доброго вечора, місіс Райлі... Розумію... Ах ось воно що... Так... Ви впевнені, що не хочете поговорити з Безілом?.. Відверто кажучи, місіс Райлі, я в такі справи не заглиблююся.
Безіл підвівся та зробив крок до дверей; голос його матері ставав писклявим і роздратованим:
— Мене не було вдома; поняття не маю, кого він обіцяв прислати.
Отже, Едді Пармелі так нікуди й не пішов — це була катастрофа.
— ...Звичайно, ні. Це, мабуть, якась помилка. Не думаю, що Безіл міг так вчинити; взагалі я сумніваюся, що він володіє японською.
У Безіла запаморочилось у голові. Він мало не кинувся через дорогу, щоб поквитатися з Едді Пармелі. Але тут він почув у голосі матері гнів:
— Добре, місіс Райлі. Так і перекажу. Але я не обговорюватиму з вами його вступ до Єля. У будь-якому разі він обійдеться без сторонньої допомоги...
Його звільнили з роботи, а мати намагалася стійко прийняти цю звістку. Вона ще не завершила розмову, навіть дещо підвищила тон:
— Можливо, дядько Бен зацікавиться тим, що сьогодні ввечері ми продали компанії «Юніон-депо» корпус на Третій вулиці за чотириста тисяч доларів.
Містер Утсономі насолоджувався. За всі шість місяців, проведених в Америці, він вперше опинився в теплій компанії. Спочатку він намучився, намагаючись пояснити господині вечора, яким вітром його занесло до неї в гості, та Едді Пармелі запевнив, що такі заміни — типовий американський звичай, і тепер він увесь вечір намагався зібрати якомога більше відомостей про тутешню поведінку та звичаї.
Танцювати він не вмів, а тому сидів з літньою господинею, поки вони обидві — літня й молоденька — не почали збиратися додому — раніше, ніж зазвичай і з деяким сум’яттям, майже відразу після вечері. А містер Утсономі залишився. Він дивився на всі боки, всьому дивувався. Самотність його не обтяжувала: він до неї тут звик.