— Луїзо, ви повинні подивитися цей фільм. По суті, я наказую вам це зробити. — Вілл від’їхав назад і кивнув у бік м’якого крісла. — Там. Сідайте туди. І не рухайтеся, поки все не скінчиться. Ніколи не дивилася фільм іноземною мовою. Боже-боже, — пробурмотів він.
Це був старий фільм про горбаня, який успадкував будинок у сільській місцевості Франції. Вілл сказав, що фільм знято за знаменитою книжкою, але я навіть ніколи не чула про неї. Перші двадцять хвилин я трохи метушилася, мене дратували субтитри і я думала, чи не розлютиться Вілл, якщо сказати йому, що мені потрібно в туалет.
А потім щось сталося. Я перестала думати про те, як важко слухати й читати одночасно, забула про Віллів прийом таблеток і про те, що місіс Трейнор може подумати, що я байдикую, і стала переживати за горопаху та його сім’ю, яких ошукали недобросовісні сусіди. Ще до того, як горбань помер, я тихо ридала, промокаючи соплі рукавом.
— Отже… — Вілл з’явився поруч і лукаво подививсь на мене. — Вам зовсім не сподобалося.
Я звела очі й здивовано завважила, що надворі вже темно.
— Тепер зловтішатиметесь, еге? — промурмотіла я, потягнувшись до коробки з хустинками.
— Трохи. Я просто вражений, що на такий зрілий вік — скільки там вам?..
— Двадцять шість.
— Двадцять шість років, і ви ніколи не дивилися фільм із субтитрами. — Він спостерігав, як я витирала очі.
Я глянула на хустинку й зрозуміла, що витерла всю туш.
— Не знала, що це обов’язково, — пробурчала я.
— Гаразд. То що, Луїзо Кларк, ви робите у вільний час, якщо не дивитесь фільми?
Я стиснула в руці хустинку.
— Хочете знати, що я роблю поза роботою?
— Це ви наполягали, що нам варто краще пізнати одне одного. Отож розкажіть мені про себе.
З такого його тону ніколи не можна було мати певність, що він не глузує з вас. Я чекала відплати.
— Чому? — запитала я. — Чому це ви раптом зацікавилися?
— О, на Бога! Невже ваше життя — державна таємниця? — Здавалося, він починав дратуватися.
— Не знаю… — сказала я. — Ходжу випити в паб. Трохи дивлюся телевізор. Спостерігаю, як бігає мій бойфренд. Нічого незвичайного.
— Ви спостерігаєте, як ваш бойфренд бігає.
— Так.
— Але не бігаєте сама.
— Ні. Я… — глянула на свої груди, — не створена для цього.
Він усміхнувся.
— Що ще?
— Про що ви?
— Хобі. Подорожі. Місця, у яких ви любите бувати.
Він скидався на мого викладача з професійної підготовки.
Я намагалася думати.
— Немає в мене захоплень. Трохи читаю. Люблю гарний одяг.
— Зручно, — сказав він сухо.
— Ви самі запитали. Справжніх хобі в мене немає, — почала я захищатися. — Нічого такого не роблю, зрозуміло? Я працюю, а потім іду додому.
— Де ви живете?
— По той бік замку. Ренфрю-роуд.
Він спантеличено глянув на мене. Аякже! Між двома сторонами замку ціле провалля!
— Це неподалік шосе з розділювальною смугою. Поруч із Макдональдсом.
Він кивнув, хоча я не була впевнена, що він насправді мене розумів.
— А відпустки?
— Я була в Іспанії. З Патриком. Моїм бойфрендом, — додала я. — У дитинстві ми їздили тільки в Дорсет. Або в Тенбі. Моя тітка живе в Тенбі.
— А що ви хочете?
— Що я хочу?
— Від життя.
Я закліпала.
— Це вже особисте.
— Мені байдуже до подробиць. Не варто вдаватись до психоаналізу. Я просто запитую, що ви хочете. Одружитися? Народити карапузів? Мрієте про кар’єру? Хочете подорожувати світом?
Настала довга пауза.
Думаю, я знала, що моя відповідь розчарує його, ще до того, як промовила:
— Не знаю. Я ніколи не думала про це.
У п’ятницю ми поїхали в лікарню. Я рада, що не знала про Віллів візит до лікаря раніше, бо провела б безсонну ніч, переживаючи, як відвезти його. Я вмію кермувати, так. Але десь так само, як і балакати французькою. Еге ж, я здала відповідний іспит. Однак по тому не використовувала цю навичку частіше, ніж раз на рік. Думка про те, що потрібно посадити Вілла з його візком у пристосований до цього мікроавтобус і успішно доставити його в сусіднє місто, жахала мене.
Декілька тижнів я прагнула вирватися з цього будинку під час робочого дня. А теперечки я зробила б усе, аби не виходити надвір. Його лікарняну картку я знайшла серед тек з матеріалами про його здоров’я: великих товстих швидкозшивачів із назвиськами «Транспорт», «Страхування», «Життя з інвалідністю» та «Візити до лікарів». Я схопила картку й перевірила, чи справді там сьогоднішня дата. Я досі сподівалася, що Вілл помилився.