Читать онлайн "До зустрічі з тобою" автора Мойес Джоджо - RuLit - Страница 8

 
...
 
     


4 5 6 7 8 9 10 11 12 « »

Выбрать главу
Загрузка...

Мені вже двадцять шість, а я й досі не знаю, хто я. І взагалі про це не задумувалася, допоки не втратила роботу. Можливо, я вискочила б заміж за Патрика, народила кількох дітей і жила б за кілька вулиць від того місця, де постійно мешкаю. Окрім екзотичного смаку в одязі й того, що мій зріст нижчий від середнього, я мало чим відрізняюся від будь-кого, хто проходить повз вас вулицею. Думаю, ви не глянете на мене вдруге. Звичайна дівчина, що провадить звичайнісіньке життя. І насправді це мене цілком влаштовує.

— Ти маєш одягти костюм на співбесіду, — наполягла мама. — Тепер усі вдягаються надто повсякденно.

— Авжеж, слід неодмінно носити костюм у тонесеньку смужку, щоб годувати з ложечки якогось стариганя.

— Не блазнюй.

— Я не можу дозволити собі купити костюм. Ану ж як не дістану цю роботу?

— Можеш взяти мій, а я випрасую тобі гарну блузку, і хоча б цього разу не закручуй своє волосся в ті… — вона вказала на моє волосся, зазвичай скручене у два темні вузлики обабіч голови, — …штучки, як у принцеси Леї. Просто спробуй здаватися нормальною людиною.

Я знала, що з моєю матір’ю краще не сперечатися. І, думаю, татові було наказано не коментувати моє вбрання, коли я вийшла з дому, незграбно рухаючись у надто вузькій спідниці.

— Бувай, люба! — Кутики його рота посмикувалися. — Щасти тобі! Ти дуже… ділова.

Неприємним було не те, що я вдягла мамин костюм, чи те, що його скроєно за останньою модою кінця вісімдесятих, а те, що він був мені трохи замалий. Я відчула, як пояс врізався в мій живіт, і обсмикнула двобортний піджак. Про маму тато каже: «На заколці-невидимці й то більше жиру».

Під час недовгої поїздки автобусом мене трохи нудило. У мене ніколи не було справжньої співбесіди. Я потрапила в «Булочку з маслом», коли Трина заклалась зі мною, що я не знайду роботу за один день. Тоді я ввійшла і просто запитала Френка, чи не потрібна йому зайва пара рук. Саме того дня кав’ярня відкрилася, й він не міг надякуватися.

Тепер, озираючись назад, я навіть не пригадувала, що ми з ним обговорювали мою зарплатню. Він запропонував потижневу оплату, я погодилась, а раз на рік він дещо підвищував її, зазвичай на трохи більше, ніж якби я просила.

А все-таки що ж запитують на співбесіді? Ану ж як загадають на практиці погодувати того старого, викупати його чи щось таке? Саїд сказав, що в них є чоловік-доглядач для «інтимних потреб» (я здригнулась від цієї фрази). Отож обов’язки іншої доглядальниці, за його словами, були «не дуже зрозумілі». Я в’явила собі, як витираю слину з рота старого й, можливо, голосно перепитую: «Принести йому чашечку чаю?»

Коли дідусь лише почав відновлюватися після інсультів, він нічого не міг зробити самостійно. Усе робила мама.

— Твоя мама — свята, — сказав тато, певне, маючи на оці те, що вона витирала сідниці, не тікаючи з вереском із хати. Я впевнена, що мене так ніхто ніколи не назве. Я подрібнювала дідусеві їжу й готувала йому чай, та щодо решти, то я не того тіста книш.

Ґранта-гаус містився з іншого боку Стортфолдського замку, неподалік від середньовічного муру, на довгій неасфальтованій ділянці, де стояли тільки чотири будинки й крамниця Національного трасту[6], в самому осередді туристичної зони. Я минала цей будинок мільйон разів, ніколи навіть не помічаючи його. Тепер, проходячи повз автостоянку й мініатюрну залізницю, які були порожні та настільки похмурі, наскільки похмурим може здаватися літній атракціон у лютому, я побачила, що будинок більший, ніж собі в’являла, з червоної цегли й має двопільні двері з вітражами — такі будинки ви бачили, гортаючи старі випуски журналу «Кантрі лайф» у приймальні лікаря.

Я йшла під’їзною доріжкою, намагаючись не думати про те, що за мною можуть спостерігати з вікна. Коли ви піднімаєтесь довгою доріжкою, то перебуваєте в невигідному становищі, почуваєтесь людиною другого сорту… Я вже була подумала, чи не присісти мені в реверансі, коли двері відчинились, і від несподіванки я підстрибнула.

Молодиця, не набагато старша за мене, вийшла на ґанок. Вона була в білих штанях і подовженій блузі, схожій на медичний халат, під пахвою несла пальто й теку. Проходячи повз мене, жінка ввічливо усміхнулася.

— І спасибі, що прийшли, — пролунав голос з будинку. — Ми зв’яжемося з вами.

Потому звідти визирнула вродлива жінка середнього віку з дорогою модельною зачіскою. На ній був брючний костюм, що вартував більше, ніж мій тато заробляє за місяць.

— А ви, напевне, міс Кларк?

— Луїза, — відказала я і, як напучала мене мама, простягнула, вітаючись, руку.

вернуться

6

Національний траст — неприбуткове товариство охорони історичних пам’яток.

     

 

2011 - 2018