Мої батьки зійшлися в тому, що теперечки молоді люди ніколи не простягають руку, а колись про «Hi!»[7] або ще гірше — повітряний поцілунок — ви б і думати не сміли. Ця жінка не була схожа на ту, яка зрадіє повітряному поцілункові.
— Добре. Заходьте! — Поручкавшись, вона хутко вихопила свою руку, але затримала на мені погляд, немов оцінюючи. — Заходьте, будь ласка. Поговоримо у вітальні. Мене звати Камілла Трейнор.
Вона здавалася втомленою, неначе того дня вимовляла ті самі слова вже багато разів.
Я пішла за нею до величезної кімнати з панорамними вікнами від стелі до підлоги. Важкі штори спадали елегантними складками з масивних карнизів із червоного дерева, а долівка була вкрита перськими килимами з вигадливими узорами. Пахло бджолиним воском і антикварними меблями. Повсюдно стояли невеличкі елегантні поліровані столики з декоративними скриньками на них. На якусь мить я задумалась, куди ж Трейнори ставляють свої чашки´ з чаєм.
— Отже, вас скерувала Служба зайнятості, так? Сідайте.
Поки вона гортала теку з документами, я нишком роззиралась у кімнаті. Я гадала, будинок буде схожий на притулок для літніх людей: довкола підйомники, щойно витерті, чисті поверхні. Але він скидався на страшенно дорогі готелі, від яких віяло аристократією, і був заповнений улюбленими речами, що самі собою здавалися цінними. На серванті стояли світлини у срібних рамцях, але надто далеко від мене, щоб розгледіти обличчя. Поки жінка переглядала папери, я підсунулася, щоб спробувати краще роздивитися їх.
І саме тоді я це почула: звук від шва, що тріскає, — таке ні з чим не сплутаєш. Я глянула вниз: шов, який з’єднував два шматки тканини на моїй правій нозі, розійшовся, і з клаптів по краях звисали шовкові торочки. Ураз я відчула, як моє обличчя взялося че´рвенем.
— Отже… міс Кларк… ви маєте досвід роботи з квадриплегіками?
Я повернулась до місіс Трейнор, вигнувшись так, щоб мій піджак якнайбільше накрив спідницю.
— Не маю.
— Ви довго працювали доглядальницею?
— Ну… Насправді я ніколи цього не робила, — мовила я й, неначе почувши у вусі голос Саїда, додала: — але певна, що можу навчитися.
— Ви знаєте, хто такий квадриплегік?
Я запнулася.
— Коли… ти застряг в інвалідному візку?
— Можна й так сказати. Існують різні ступені квадриплегії, але в даному випадку йдеться про цілковиту втрату рухомості ніг і дуже обмежене використання п’ястків та рук загалом. Вас це не обтяжить?
— Ну, певне що не так, як це обтяжує його! — Я всміхнулась, але обличчя місіс Трейнор було невиразним. — Перепрошую, я не хотіла…
— Ви кермуєте автомобілем, міс Кларк?
— Так.
— З водійськими правами все гаразд?
Я кивнула.
Камілла Трейнор щось позначила у своєму списку.
Шов і далі розходивсь. Я бачила, як розпірка невблаганно повзе догори по моєму стегну. Отакечки, доки піднімуся, буду схожа на танцівницю з Вегаса.
— З вами все гаразд? — Місіс Трейнор дивилася на мене.
— Я просто трохи розігрілася. Ви не заперечуєте, якщо я зніму піджак?
Перш ніж вона встигла щось сказати, я вивернула піджак одним плавним рухом і обперезала ним талію, затуляючи розпороту спідницю.
— Ви знаєте, так жарко, — промовила я, всміхаючись до неї, — коли зайдеш сюди знадвору.
Запала тиша, а потім місіс Трейнор знову глянула на теку.
— Скільки вам років?
— Двадцять шість.
— І ви працювали на вашій попередній роботі протягом шести років?
— Так. У вас є копія моєї рекомендації.
— М-м… — Місіс Трейнор витягнула її та примружилась. — Ваш попередній роботодавець пише, що ви — доброзичлива, балакуча й ваша присутність робить життя кращим.
— Так, я заплатила йому за це.
І знов це незворушне обличчя.
«От дідько!» — подумала я.
Здавалося, мене ретельно вивчали. І не конче в хорошому значенні цього слова. Мамина блуза раптом видалась мені дешевою — синтетичні нитки´ виблискували на тонкій світлій тканині. Треба було вдягти найпростіші штани та блузу. Що завгодно, але не цей костюм.
— То чому ж ви покинули роботу, на якій вас так шанували?
— Френк, власник, продав кав’ярню. Це ту, що біля підніжжя замку. «Булочка з маслом». Була колись, — виправилась я. — Хоч я була б рада залишитися там.
Місіс Трейнор кивнула, або тому, що вона не відчувала потреби ще щось казати про це, або тому, що вона теж була б щаслива, якби я там залишалася.
— А що ви хочете робити у своєму житті?
— Перепрошую?
— Чи прагнете ви зробити кар’єру? Це лише сходинка на шляху до чогось більшого? Ви маєте професійну мрію, яку прагнете здійснити?