Проте, незважаючи на ці негаразди, Карданов із завзяттям почав працювати на успіх свого підприємства. Натхнений можливостями фінансового зиску, він працював майже цілодобово, тобто спав не більше чотирьох годин. Турбота, якою він оточив своїх корів, почала давати позитивний результат. Уже за кілька місяців кардановські корови стали найпродуктивнішими в колгоспі. Від кожної він отримував щодня по 12 літрів молока, а в колгоспі ця цифра сягала в середньому 8 літрів. До того ж молоко від корів Карданова було вищої якості: частка жиру становила в ньому 3,9 відсотків — порівняно із колгоспними 2,8 відсотків. Він почав заробляти по півтори тисячі рублів на місяць.
Успіх Карданова приголомшив решту колгоспників. Спочатку вони спостерігали за цим мовчки, проте вже незабаром видовище його збагачення почало викликати ненависть.
Перші ознаки напруги виникли в бухгалтерії, де колгоспники ставали в чергу за зарплатнею. Вони жадібно дивилися, як Карданову видавали його гроші. Колгоспники звикли до того, що всім платили більш-менш однаково, незалежно від якості роботи. А тепер Карданов отримував утричі більше за будь-кого з них.
Карданов швидко став об’єктом наклепів. Колгоспники скаржилися, що його корови втікають і витоптують поля конюшини, й вимагали оштрафувати його. Вони звинувачували його в хитрощах, за допомогою яких він підвищує жирність молока. Приїхала комісія, перевірила молоко і не виявила нічого протизаконного.
Карданов став орендарем за умови, що колгосп надаватиме йому допомогу, але колеги-колгоспники стали вимагати у нього гроші за кожну послугу. Коли він просив позичити борону, бригадир говорив йому: «Я тобі нічого не дам. Ти заробляєш купу грошей, можеш сам купити».
Сусіди почали ображати дітей Карданова. Їхні діти били їх по обличчю та крали велосипеди. Коли дружина Карданова скаржилася на них, батьки захищали й виправдовували своїх дітей. Карданов спробував розібратися, але його вилаяли матом.
Із початком збирання врожаю Карданов зазнав уже відвертої агресії. Один із колгоспників на важкому тракторі поїхав через кардановські поля, руйнуючи пасовисько. У відповідь на своє прохання не їздити полем Карданов знову почув лише матюки.
Одного морозного ранку в листопаді Карданов побачив, що один із сусідів розорює його поле. Карданов вибіг із дому і сказав сусідові, що це поле належить йому. Той відповів: «Я тут народився, а ти тут живеш менше року, тож це моя земля».
Один за одним усі сусіди Карданова розірвали з ним стосунки. Йому стало неможливо отримати запчастини для трактора, допомогу у вантажних чи будівельних роботах. У грудні спалахнув кардановський корівник, від нього залишилися самі руїни. Карданов стверджував, що це був підпал. Доказів не було, але коли він вирішив відбудувати корівник, купив цемент і взяв в оренду бетономішалку, то зіткнувся з новими труднощами: бетономішалку вкрали, а робітники, з якими він домовився про допомогу в будівництві, не з’явилися.
Врешті-решт, не витримавши цього ставлення й не маючи змоги продовжувати свою роботу, Карданов вирішив відмовитися від спроби стати орендарем. Холодним зимовим вечором він із родиною спакував речі й залишив колгосп назавжди.
7
КОРДОН
— А тигри у вас у Греції є?
— Є.
— А леви?
— І леви є. Це в Росії нічого немає, а в Греції все є.
«Коли радянський громадянин виходить із митниці аеропорту “Шереметьєво”, — розповідав Андрій Ковешников, таксист, що мав двадцять з гаком років, — він схожий на звіра, за яким женуться мисливці. Він навантажений валізами та сумками й вочевидь боїться, що хтось на нього чатує, щоби поцупити його речі. Коли він намагається знайти таксі, він нервує й безперервно думає про те, хто обдурить його наступним. З іноземцями все інакше. Іноземець спокійний, усміхнений. У нього життєствердний вираз обличчя. Коли він озирається довкола, помітно, що він уперше в Радянському Союзі, але він не підозріливий. Ти розмовляєш із ним ламаною англійською, і його реакція дуже приязна. Він ввічливий, каже тобі “дякую”. Я це спостерігав день за днем, і це було моє перше знайомство із Заходом.
Потім мене запросив до Німеччини мій друг, колишній радянський німець, який жив у Санкт-Августині під Кельном. Перше, що мене вразило в Німеччині, — це дорога зі кельнського аеропорту. Вона була наче полірована, жодних вибоїн. Всі знаки було видно здалеку, і я подумав, що там важко заблукати, навіть якщо не знаєш мови.