Приблизно за тиждень до виборів у Верховну Раду Михайла Байсермана, про якого було відомо, що він відмовляється голосувати, відвідав агітатор. Він бадьоро спитав Михайла: «Ну що? Будемо голосувати чи ні?»
«Сусіди будуть, а я не буду», — відповів Байсерман.
«Чому?»
«Я багато років не голосую», — сказав Байсерман.
«Ви чимось незадоволені?»
«Я всім задоволений, але не голосуватиму».
Незабаром після цієї розмови Байсермана на роботі викликав начальник.
«Партсекретар сказав мені, що Ви відмовляєтесь голосувати. У Вас добра репутація, Ви провідний співробітник, маєте вищу освіту, проте не хочете голосувати. Може, Ви чогось не розумієте?»
«Я все розумію, — сказав Байсерман, — але все одно не голосуватиму».
«Я питаю Вас не як начальник, а як людина людину: чому Ви не хочете голосувати?»
«А навіщо? Мій голос нічого не змінить».
«Знаєте, — сказав начальник, — я сподівався, що Ви запропонуєте якесь оригінальніше пояснення».
Байсерман посміхнувся.
«Давайте відверто, — продовжував начальник. — Мене викликав партсекретар і сказав: “Ваш робітник відмовляється голосувати, вживайте заходів”. І тепер мені треба якось відзвітувати».
Байсерман розумів проблему начальника. Якщо він наполягатиме на своєму, начальника звинуватять у поганій виховній роботі в колективі.
«Гаразд, — сказав він нарешті. — Я згоден. Скажіть партсекретарю, що я передумав і піду голосувати».
Начальник зітхнув із полегшенням. Байсерман пішов до виборчої дільниці й узяв відкріпний талон, що означало, що він збирається голосувати в іншому місці.
Ірина Мак-Клелан, дружина американського професора Вудфорда Мак-Клелана, якій упродовж дев’яти років відмовляли в дозволі на виїзд до США, теж не була налаштована брати участь у голосуванні. Незадовго до виборів 1980 року в її двері постукали.
«Пані Мак-Клелан?» — запитав агітатор.
«Так, це я».
«Ви збираєтесь голосувати?»
«Ні, не збираюся», — сказала Ірина. І пояснила, що намагається емігрувати, щоби жити разом із чоловіком, але їй постійно відмовляють у дозволі на виїзд, нічого не пояснюючи.
Агітатор повідомив, що кандидатом у депутати від округу, де живе Ірина, є сам Брежнєв.
«Моя історія, — сказала Ірина, — пов’язана саме з Брежнєвим. Я написала йому сотні листів і не отримала жодної відповіді».
«Але чому Ви думаєте, що в цьому винний Брежнєв?»
«Я чекаю на візу. Якщо я її отримаю до виборів, то піду й проголосую за будь-кого — хоч за Брежнєва, хоч за Вас».
За три тижні агітатор зателефонував і спитав, чи отримала Ірина візу. «Ні, — сказала вона, — і я не розраховую отримати її до виборів».
«Тож Ви не голосуватимете?»
«Ні, не голосуватиму».
У день виборів у двері постукали. «Ви не підете?» — спитав агітатор, коли Ірина відчинила двері. «Ні, — відповіла вона, намагаючись стримати роздратування. — Не піду».
Крім виборів радянські громадяни брали участь у суботниках і соціалістичному змаганні, де, як вважалося, виказували свій «ентузіазм». Суботники були днями «добровільної» праці на державу, номінально — робочим дарунком із боку трудящих, і керівництво будь-якого радянського підприємства чи установи могло оголошувати їх у будь-який час. На всіх підприємствах СРСР проводився також Ленінський суботник — 22 квітня або найближчої до цієї дати суботи.
Один із лаборантів науково-дослідного інституту консервно-овочевої промисловості спитав керівника своєї лабораторії, чи не можна звільнити його від участі у Всесоюзному ленінському суботнику. «Не можна, — відповів начальник, — бо Ваша участь у ньому є суто добровільною».
«Ви не розумієте, — сказав лаборант. — Мені справді важко буде прийти».
«То Ваша справа», — відрізав керівник лабораторії.
Тоді лаборант пішов до секретаря партійної організації інституту. «Я хочу, — сказав він, — з’ясувати свій соціальний статус у разі моєї неявки на суботник».
Партсекретар відповів, що присутність на суботнику є, звісно, справою добровільною, але натякнув, підморгнувши, що неучасть у ньому негативно позначиться на й без того не блискучій громадській репутації лаборанта як члена колективу.
Радянські громадяни брали також участь у соціалістичному змаганні, де «добровільно» змагалися один із одним за збільшення обсягів виробництва. На початку року кожний громадянин брав на себе в установі чи підприємстві, в якому працює, письмові «соціалістичні зобов’язання», а потім працівники індивідуально чи колективно «боролися» за першість у виконанні цих обіцянок.