Після Арбатова виступив голова Ради міністрів Микола Рижков, який звинуватив Єльцина у «внесенні розбрату в Політбюро» і похвалив Лігачова за «дотримання правильної лінії і виконання величезного обсягу роботи».
Рижков був близьким товаришем Горбачова, і його промова була сигналом, що Горбачов знає про зосередження навколо Лігачова антиреформаторських сил і що намагатися усунути його ще зарано. Тож інші члени Політбюро теж почали засвідчувати свою підтримку Лігачову.
«Ми не маємо жодних робіжностей, — сказав Віталій Воротніков. — Хай усі чітко та ясно зрозуміють, що у нас цілковита єдність».
Після короткої перерви виступив голова КДБ Віктор Чебриков. Єльцинську характеристику роботи секретаріату ЦК він назвав «наклепом»: «Раптом ми чуємо розмови про якийсь розкол у керівництві. Про які групи ми говоримо? Ви бачите, ми тут усі перед вами. Про які групи мова?»
Нарешті настала черга Яковлєва. Як головний суперник Лігачова Яковлєв, мабуть, був би радий підтримати Єльцина, але зважаючи на таку рішучу підтримку Лігачова, йому не залишалося нічого іншого, як засудити Єльцина. Він назвав його виступ «політично хибним» і «суперечливим».
Після Яковлєва слово взяв його близький союзник Едуард Шеварднадзе. Усвідомлюючи співвідношення сил, він теж засудив Єльцина й підтримав Лігачова. Єльцина він звинуватив у «зраді» партії. «Хто в цій залі сумнівається, що товариш Лігачов є кришталево чистою людиною високих моральних принципів, відданою тілом і душею справі перебудови?» — спитав він. Подібна похвала Лігачову пролунала з вуст Шеварднадзе вперше і востаннє.
Нарешті Єльцину надали останнє слово. «Для мене це була, звісно, сувора школа, — сказав він. — Усе своє життя я працював на посадах, де йшлося про довіру ЦК партії...» Потім промову Єльцина було оголошено хибною — за це пленум проголосував одностайно, а питання про його звільнення від обов’язків мали вирішити Політбюро та Московський міськком партії — «в світлі обговорення на пленумі».
Того вечора чутки про те, що трапилося на жовтневому пленумі, поширилися Москвою, а за кілька днів — і всією країною. Проте керівники партії ще не завершили з Єльциним.
На засіданні Московського міськкому КПРС 11 листопада 1987 року під головуванням Горбачова Єльцина було усунуто з посади першого секретаря міськкому. Єльцинську промову Горбачов схарактеризував як «політично незрілу, вкрай заплутану та суперечливу», сказав, що вона «не містила жодної конструктивної пропозиції», «була демагогічною» і продемонструвала «цілковиту теоретичну та політичну некомпетентність». Потім на трибуну піднімалися один за одним численні міські партійні функціонери, які теж засуджували Єльцина. В. А. Жаров, заступник голови Мосради, сказав, що своєю промовою Єльцин «зробив ставку на розкол. Завтра ми, безсумнівно, почуємо... про тих... хто намагатиметься зробити з Бориса Миколайовича такого собі Ісуса Христа, що постраждав за свою... відданість соціалістичному оновленню й демократії».
Загалом на засіданні виступили майже півсотні партійних діячів, і всі вони засудили Єльцина. Потім піднявся сам Єльцин. Він сказав: «Я дуже винуватий перед московською партійною організацією, дуже винуватий перед міським комітетом партії, перед вами, звісно, перед бюро та, безперечно, я дуже винуватий перед Михайлом Сергійовичем Горбачовим, чия репутація в нашій організації, в нашій країні та в усьому світі є такою високою».
Минали місяці, й ставало зрозуміло, що, незважаючи на дедалі ширшу народну активність у країні, самої лише гласності не досить для того, щоб підштовхнути партію до реформ. Тому Горбачов вирішив створити нову політичну систему, про що було урочисто оголошено 25 березня 1989 року, на першому засіданні З’їзду народних депутатів.
Переконавшись у неможливості протистояти Лігачову в ЦК, Горбачов вдався до менш відвертих маневрів. На засіданні Политбюро 7 січня, яке відбувалося за відсутності Лігачова, було вирішено звільнити секретаріат ЦК від розгляду важливих кадрових, економічних і зовнішньополітичних питань — на тій підставі, що ними вже займається Політбюро. Ця зміна, подана як намагання покінчити з дублюванням завдань, фактично вихолостила секретаріат.
Тим часом консервативні керівники партії стали об’єктами викривальних публікацій у пресі, а Яковлєв, який регулярно зустрічався з головними редакторами, почав обговорювати можливість розкриття правди про Сталіна, здатної дискредитувати всю партію.