Разом із іншими депутатами на перше засідання з’їзду до Палацу з’їздів у Кремлі прибула Галина Старовойтова — єдина росіянка у делегації Вірменії. Етнограф і співробітник Академії наук СРСР, вона була обрана депутатом майже випадково — практично лише завдяки своїй реакції на події у Сумгаїті у лютому 1988 року.
Двадцятого лютого обласна рада Нагірного Карабаху — району в Азербайджані з переважно вірменським населенням — проголосувала за приєднання до Вірменії. Отже, вперше депутати, обрані в межах радянських виборів із одним кандидатом, проголосували з політичного питання самостійно. За вісім днів після того в Сумгаїті — азербайджанському місті на Каспійському морі поблизу Баку — спалахнув антивірменський погром.
«Де можна сісти на автобус до Сумгаїта?» — спитав якогось чоловіка біля залізничного вокзалу Баку Андрій Шилков, кореспондент часопису «Гласність», що виходив у самвидаві.
«Автобуси до Сумгаїта скасовані», — відповів той. Було 9 березня, вокзальний годинник показував одинадцяту годину ранку. «Туди можна дістатися лише на таксі».
Шилков поговорив із кількома таксистами, але всі вони відмовилися їхати. Один із них спитав, чому йому так кортить потрапити до Сумгаїта. Андрій — високий білявий росіянин, зовнішність якого ясно свідчила, що він не тутешній, — відповів, що тільки-но звільнився з колонії під Махачкалою й хоче побачитися з другом. «До Сумгаїта таксі немає», — сказав йому з підозрою таксист і порадив спробувати знайти попутну машину. Шилков так і зробив. Водій автівки, яку він зупинив, спочатку відмовився підвезти його до Сумгаїта, а потім сказав, що довезе Андрія до околиці міста за тридцять рублів, що було вдесятеро вище за звичайну таксу. Шилков зрештою погодився. За кілометр від Сумгаїта його висадили, і, щоб дістатися самого міста, довелося скористатися ще однією попуткою.
Погода стояла тепла, але день був похмурий. Перед п’ятиповерховою, заплетеною плющем будівлею обкому партії виднілися міліцейські барикади. На сусідньому бульварі стояла колона танків, а на кожному розі — солдати та дружинники. Андрій підійшов до молодого азербайджанця, який погодився за 25 рублів провезти його містом.
Коли вони сіли в машину, азербайджанець вказав на один із житлових будинків на бульварі: «Бачите той будинок? Вони викинули з вікна четвертого поверху голу дівчину».
Впродовж кількох годин Шилков їздив Сумгаїтом, таємно фотографуючи військових і бронемашини. Нарешті водій зупинився біля якогось торгового комплексу, й Андрій вийшов із ав-тівки. Він підійшов до людей, що стояли в черзі перед яткою, в якій жінка продавала пиріжки, й став розпитувати про «події». Люди в черзі не схотіли з ним розмовляти: мешканців міста попередили по місцевому радіо й телебаченню про притягнення за «антирадянську пропаганду» всіх, хто поширюватиме «чутки» про нещодавні події. В радянських умовах «чутками» називалося все, що не публікувала офіційна преса. Зрештою Андрій зайшов до сусіднього подвір’я, де помітив жінку слов’янської зовнішності, яка сиділа на лавці.
«Перепрошую, — сказав він. — Я щойно приїхав. Кажуть, тут були якісь події, щось трапилося».
Жінка впродовж хвилини вивчала Андрія, а потім сказала: «Я живу ось у тому будинку. Це був жах. Я прожила в Сумгаїті майже все життя і ніколи не повірила б, що таке може статися. А тепер, якщо Ви скажете мені, що в Москві варять і їдять дітей, я повірю».
Жінка розповіла, що вона болгарка, одружена з вірменином. Увечері 29 лютого вона почула, як у будинку кричать і вибивають двері квартир. Її чоловік був у цей час у сусідньому містечку, він подзвонив їй і наказав зачинити двері на засув. Близько 22-ї години вона визирнула з вікна й побачила, як із вікна п’ятого поверху розташованого навпроти будинку викидають десятирічну дівчинку. Дівчинка впала на кущі й ще рухалася, але потім кілька чоловіків викинули з того ж вікна кухонну шафу, яка впала прямо на дівчинку. Наступного ранку жінка дізналася від сусідів, що банда азербайджанців убила там усю родину. Решту того дня 1 березня, жінка просиділа вдома із заштореними вікнами. Увечері вона почула галас і звук розбитого скла — юрба надворі почала бити вікна. В якийсь момент вона наважилася визирнути з вікна й побачила надворі купу меблів, охоплену вогнем. Вранці 2 березня, нарешті вийшовши з помешкання, вона зустріла одну зі своїх сусідок, азербайджанку, яка працювала в пологовому будинку. Та була близька до істерики. «Я не можу йти на роботу, — сказала вона, — ці бандити вбивають вагітних жінок». І розповіла, що зграя азербайджанців увірвалася до пологового будинку і, погрожуючи ножем лікарю, зажадала, щоби він показав їм вірменок. Побоюючись за своє життя, лікар назвав їм прізвища, і вони вбили цих жінок, розпоровши їм черева, а потім витягли з них і вбили ще живих немовлят.