«Що потрібно зараз від кожного — це порядок, порядок і дисципліна, й демократія лише виграє від цього...» — Леонід Кравченко, Москва.
Голосування на з’їзді жорстко контролювали. Коли з’їзд обирав 542 депутати до складу Верховної Ради — робочого парламенту, поразки зазнали всі відомі демократичні депутати, включно з Єльциним. За членами територіальних делегацій наглядали керівники цих делегацій — партійні функціонери високого рангу, які мали змогу покарати за непокору економічними засобами. Водночас багато депутатів із національних республік не розмовляли російською мовою, й оскільки перекладу не було, вони просто підносили руки разом із очільниками своїх делегацій, що породило жарт: «Всі за, підніміть свої тюбетейки».
Проте сам уже факт відкритої політичної дискусії змінив атмосферу в країні. Коли незалежним депутатам вдавалося пробитися до мікрофону, сказане ними мало певний вплив. Юрій Черниченко — депутат від Москви, відомий журналіст — гостро виступив з критикою на Лігачова, якому нещодавно доручили курирувати сільське господарство. «Чому, — запитував він, — відповідальність за політично важливу галузь поклали на людину, яка нічого не розуміє [в сільському господарстві] і провалила ідеологію?» Юрій Карякін — депутат від Москви, літературний критик, — закликав забрати тіло Леніна з мавзолею на Червоній площі. «Сам Ленін бажав бути похованим поруч із могилою матері на Волковському цвинтарі в Петербурзі», — сказав він. Старовойтова виступила з критикою висунення Анатолія Лук’янова, давнього друга Горбачова, на посаду заступника голови й хотіла знати, чому армія чекала три дні, перш ніж втрутитися в події у Сумгаїті.
Вперше радянські громадяни побачили, що депутати можуть відверто висловлювати неортодоксальні погляди. В країні припинилася нормальна робота — люди в установах і на підприємствах збиралися довкола телевізорів, аплодуючи й посилаючи поцілунки екрану, коли чули від депутатів думки, які вони поділяли. Ті, хто не міг стежити за перебігом з’їзду вдень, не спали до другої години ночі, передивляючись трансляцію в записі.
На четвертий день роботи з’їзду демократичні депутати були завалені телеграмами — вони надходили по тисячі на день. А після кожного засідання, коли вони виходили з Кремля й шли через Червону площу до своїх готелів, їх вітала маса прихильників. Опитування засвідчили, що депутати-демократи, які складали на з’їзді не більше 15 відсотків, користуються підтримкою 70 відсотків населення.
Найбільше враження справила промова на з’їзді Юрія Власова — колишнього чемпіона-штангіста, який виступив із викриттям і засудженням КДБ. «КДБ, — сказав він, — це не служба, а справжня підпільна імперія, яка й досі не видала своїх таємниць, окрім виявлених могил [жертв Сталіна, вбитих НКВС — попередником КДБ]».
Невдовзі Горбачов зіткнувся з проблемою. Він створив З’їзд народних депутатів для того, щоб послабити здатність партії усунути його й чинити опір реформам, а не для того, щоб поступитися демократам своїм моральним авторитетом у країні. Однак несподівана хвиля народної підтримки демократів засвідчила, що вони можуть стати самостійною політичною силою, тож Горбачов і керована ним більшість вирішили відповісти.
Другого червня депутати-консерватори виступили з критикою академіка Сахарова. Сергій Червонописький — тридцяти-дворічний колишній майор, що втратив обидві ноги в Афганістані, засудив фізика за те, що той в одному інтерв’ю сказав, нібито радянські пілоти інколи стріляли в радянських солдатів, щоби запобігти їхньому захопленню афганськими повстанцями. Потім Червонописький висловив те, що було на думці й у інших депутатів: «У цій залі більше 80 відсотків депутатів є комуністами... Але від жодного з них я не чув слова “комунізм”. Я проти гасел, але гадаю, що є три слова, за які ми маємо боротися: “держава”, “батьківщина” та “комунізм”». Горбачов, Політбюро та майже вся зала встали й улаштували овацію.
Сахаров сказав, що не мав наміру образити Радянську Армію, а хотів нагадати, що сама війна в Афганістані була злочином. Більшість депутатів схопилися з місць і, тупаючи ногами, стали кричати: «Ганьба! Сахарова геть!» — тоді як меншість аплодувала.
На початку 1990 року влада поступово переходила від партійного апарату до Верховної Ради, в якій більшість становили члени партії. Партійний апарат відповідав на це нападами на політику Горбачова, що, своєю чергою, спонукало Горбачова вжити заходів, щоби позбутися впливу партії, — одним із них стало запровадження посади президента СРСР.