Верховна Рада, що складалася з 542 депутатів, розпочала свою роботу, і її голосування віддзеркалили схильності й наміри партії. І все ж таки Верховна Рада діяла незалежно від партії і створила власну ієрархію та систему впливу, відмінні від партійних, тож її домінування породило в партії спротив Горбачову.
Наприкінці 1989 року ЦК був завалений листами, в яких Горбачова звинувачували в тому, що він нехтує партією й залишає без відповіді критичні напади на неї. Партійні керівники почали застерігати, що перебудова завершиться катастрофою. На грудневому пленумі 1989 року один із промовців сказав: «Якщо нас хвалять капіталісти й Папа Римський, це означає, що ми на хибному шляху».
Запеклість цих нападів змусила Горбачова знову повернутися до питання створення в СРСР інституту президентства. Однак такий крок передбачав скасування 6-ї статті Конституції СРСР щодо «керівної ролі» партії в суспільстві, оскільки владою мав бути наділений президент, а не партія.
Раніше Горбачов ігнорував заклики до скасування 6-ї статті, але в січні 1990 року змінив свою думку й підтримав цю ідею. Невдовзі, 4 лютого, за його мовчазної згоди в Москві відбулася демонстрація з вимогою покласти край політичній монополії партії. Наступного дня ЦК, поступившись бажанню Горбачова, 249 голосами проти одного проголосувало за скасування статті 6 Конституції. Після цього в Москві відбулася 500-тисячна демонстрація за демократію.
Дванадцятого березня 1990 року засідання З’їзду народних депутатів розпочиналося в атмосфері нервової непевності. Під час засідання юрист і близький союзник Горбачова Сергій Алексєєв роз’яснив потребу в президентській системі. «Суто парламентська система, — сказав він, — може заблокувати будь-яке рішення. І... досвід засвідчує, що суто парламентська система... більше за всіх уможливлює диктатуру».
Після завершення виступу Алексєєва дискусія зосередилася на питанні, чи не забагато влади отримає президент. Хоча Горбачов прагнув посади президента заради зменшення своєї залежності від партії, консервативна частина КПРС тепер підтримувала ідею президентства в сподіванні, що воно сприятиме стабільності.
Проте члени міжрегіональної групи депутатів, які сподівалися залучити Горбачова на свій бік, побоювалися, що запропонований законопроект надасть президентові майже необмежене право управляти за допомогою указів і перетворить його на диктатора.
Тим часом виникали дедалі більші сумніви щодо того, чи здатний будь-який вид керівництва цілком контролювати ситуацію.
Новий рівень політичної активності радянських громадян став очевидний під час мітингу, який відбувся лише за кілька днів до того.
Об 11-й годині ранку 25 лютого Ольга Принцева, московський біолог, підійшла до входу до парку імені Горького і побачила там великий натовп, що заповнив усю площу. Впродовж усіх вихідних демократична опозиція в Москві займалася організацією демонстрації на честь річниці Лютневої революції 1917 року. В намаганні завадити їй влада поширила чутки про плани застосування сили.
Незважаючи на це, Ольга вирішила взяти участь у демонстрації і тепер бачила поруч тисячі людей, які теж не дозволили себе залякати.
Це видовище нагадувало світлини масових демонстрацій останніх років царського режиму. На вході до парку майоріли російські триколори й виднілися транспаранти з написами «Геть Лігачова та КПРС!», «Чекайте на свій Нюрнберг». Були також прапори напрочуд великої кількості політичних партій. Ольга й не уявляла, що в Радянському Союзі вже створено стільки різних партій. Вона приєдналася до групи «Демократичної Росії» — головного демократичного опозиційного руху — й разом із нею пройшла Кримським мостом і далі, повз станцію метро «Парк культури», звідки виходили маси людей, що приєднувалися до багатолюдної демонстрації на Зубовському бульварі. Демонстранти заповнили всі десять смуг руху Садового кільця, й Ольга нарахувала не менше сімнадцяти різновидів прапорів і сотні плакатів.
Коли перед будівлею прес-центру АПН розпочався мітинг, стало очевидно, що підсвідомі сумніви щодо комунізму з подвійною силою виринули на поверхню в умовах гласності та свободи слова.
Юрій Черниченко охарактеризував комуністичне правління в Радянському Союзі як «сімдесят років війни з народом» і сказав, що більшовики почали зраджувати народ уже за два місяці після захоплення влади, розпустивши Установчі збори. Він запропонував оголосити злочином колективізацію сільського господарства та знищення селянства.
Сергій Кузнєцов, незалежний журналіст із Свердловська, сказав, що багато людей закликають до спілкування між партією та опозицією. «Але який сенс у “круглих столах” зі злочинцями?»