Організатор демонстрації Олег Рум’янцев попередив у своєму виступі, що партія готується знищити ті демократичні здобутки, які вже є в країні.
Протягом багатьох років паради та демонстрації в Радянському Союзі організовувала влада, тому цей марш спочатку здавався матеріалізацією примари далекого минулого. Величезний натовп ряснів не лише триколорами Російської імперії, а й саморобними плакатами, що віддзеркалювали нововіднайдену народну креативність: «Комуністи, не вчить нас жити!»; «Приватна власність — це свобода!»; «Ми натягнемо на ваші кийки презервативи!»
Коли демонстранти наблизилися до площі Маяковського, якась літня жінка на тротуарі почала кричати: «Сталін знав би, що з вами робити!» Проте учасники ходи, яких надихала вже сама їхня чисельність, не зважали на неї.
На площі Маяковського Ольга озирнулася назад і не побачила кінця колони — була лише суцільна ріка людей в обрамленні мегалітичних житлових будинків під куполом неба, що починало темніти. Видовище цієї людської маси переконало її в тому, що після стількох років мовчання та страху щось у країні нарешті змінилось. Їй уперше спало на думку, що в СРСР мільйони людей думають так само, як вона. Вона вже не відчувала себе самотньою, а отже, могла тепер брати участь у тих змінах, що охопили країну.
Тринадцятого березня, на другий день роботи з’їзду, пожвавилися дебати довкола питання про інститут президента СРСР.
Перший секретар Комуністичної партії Таджикистану К. Махкамов сказав, що для припинення міжетнічних конфліктів «потрібна сильна... цивілізована влада».
Іван Полозков, перший секретар Краснодарського крайкому партії, заявив: «Наша країна потребує президентської влади..., інакше сповзання суспільства в трясовину, грузькішу за трясовину застою, неуникне».
А молдавський письменник Н. Т. Дабіжа сказав: «Тепер наша черга захищати Горбачова від Горбачова. Зосередження величезної влади в руках однієї людини є небезпекою для процесу демократизації... Хто з нас може бути упевненим, що за чотири роки або дев’ять років не з’явиться людина, яка захоче створити соціалізм барачного типу?»
Завершивши дебати, з’їзд перейшов до голосування. За законом спочатку мали розглянути поправки, а потім із урахуванням внесених поправок поставити законопроект на голосування. Однак цього разу Горбачов поставив його на голосування, не заслухавши поправок. В результаті було отримано 1771 голос за і 164 проти. Реформатори думали, що це було голосування за основу. Але Горбачов оголосив, що законопроект ухвалено як частину Конституції.
Потім він запропонував, щоби першого президента обрав з’їзд. Згідно з опитуваннями, переважна більшість радянських громадян були за прямі вибори президента, але Горбачов розгорнув агітаційну кампанію, щоби переконати з’їзд, що це призведе до політичної нестабільності. Академік Дмитро Ліхачов, якому було вже за 80, попередив, що прямі вибори президента можуть мати наслідком Громадянську війну. Для ухвалення рішення було потрібно 1497 голосів. Остаточний результат голосування був такий: 1542 депутати за, 360 проти й 76 утрималися.
Після цього Горбачов висунув свою кандидатуру на посаду президента. Два інших кандидати, Рижков і міністр внутрішніх справ Вадим Бакатін, зняли свої кандидатури, тож Горбачов залишився єдиним претендентом на цю посаду. Незважаючи на це, він був не зовсім упевнений у собі. Раїса Горбачова переконувала жінок-депутатів голосувати за її чоловіка, запевняючи їх, що він не диктатор. Окремі інтелектуали, що були присутні на з’їзді як гості, стали умовляти демократів проголосувати за Горбачова, бо якщо його не оберуть, президентом може стати якийсь консерватор на кшталт Лігачова.
Нарешті голосування відбулося, і за Горбачова віддали свої голоси 1329 депутатів, проти були 495 осіб. При цьому сотні депутатів не скористалися своїм правом голосу. Це був спосіб сказати «ні» й ознака того, що прихована опозиція до Горбачова виникла практично одночасно із захопленням ним влади.
Ставши президентом СРСР, Горбачов зосередив у своїх руках більше офіційної влади, ніж будь-який радянський керівник від часів Сталіна. Проте його політичні перемоги, здобуті нібито заради здійснення важливих економічних реформ, призвели зрештою не до реформ, а до дестабілізації радянської системи.
Після обрання президентом Горбачова створив нову систему президентської влади. Свій офіс він облаштував у Кремлі, взявши із собою частину апарату ЦК, яка становила основу президентської адміністрації.