Місцеві та республіканські вибори, які відбулися в лютому та березні 1990 року, стали поразкою для партії. Завдяки гласності країна змінилась, і в цій новій атмосфері було неможливо проводити місцеві вибори з резервуванням місць для «громадських організацій» і з виборчими комісіями, контрольованими партією. Все це було ліквідовано, і кількість незалежних кандидатів зросла. Демократи здобули більшість голосів у Москві, Ленінграді та Свердловську, а в республіках Прибалтики, Вірменії, Молдавії і Грузії до влади прийшли націоналісти (11 березня Литва проголосила свою незалежність). Демократи посіли також третину місць в органах влади Росії, що дало змогу Єльцину висунути свою кандидатуру на пост голови російського парламенту.
Шістнадцятого травня у Великому Кремлівському палаці відкрилося перше засідання З’їзду народних депутатів Росії, і народ завалив депутатів листами й телеграмами, вимагаючи обрання Єльцина головою Верховної Ради. Двадцять третього травня до з’їзду звернувся Горбачов, який звинуватив Єльцина в намаганні відокремити Росію від соціалізму й у демонстрації «брутальності та нетолерантності». Промова Горбачова й, зокрема, цей особистий випад проти Єльцина лише сприяли його перемозі. У третьому раунді голосування Єльцин здобув 535 голосів — на чотири більше, ніж було потрібно для перемоги. Демократичні сили в країні вперше отримали обраного лідера.
Влітку 1990-го втрата партією прихильності народу призвела до виникнення глибоких розбіжностей у її лавах, де утворилися чималі групи з діаметрально протилежними програмами. Дев’ятнадцятого червня в Москві розпочала свою роботу конференція, яка мала на меті створення окремої Російської комуністичної партії, вільної від горбачовського впливу, і вона проходила в атмосфері відвертого незадоволення керівником партії. Організатор конференції Іван Осадчий звинуватив Горбачова у підштовхуванні партії до «самовбивства». Генерал Альберт Макашов сказав, що Радянський Союз може втратити статус великої держави. Проте, незважаючи на сильні консервативні та антигорбачовські настрої на цій російській партконференції, консерваторам у партії не вдалося здолати Горбачова. Це виявилося невдовзі — на XXVIII з’їзді КПРС.
Коли делегати з’їзду 2 липня зайшли до Палацу з’їздів у Кремлі, стало очевидним, що це вже не та колишня монолітна партія. У коридорах стояли вербувальні столи різноманітних фракцій, а делегати, що розділилися на ліберальні та консервативні групи, не спілкувались і навіть не віталися між собою.
Горбачов відкрив з’їзд промовою, що тривала дві з половиною години. У ній він подав себе як реформатора, відданого соціалістичній системі.
Однак після Горбачова виступив Володимир Блудов, делегат від Магаданської області, який запропонував звільнити всіх членів Політбюро і ЦК. Його промову зустріли овацією.
Рижков, який виступив першим із членів Політбюро, був освистаний. Наступного промовця — головного ідеолога Вадима Медведєва — перервали ритмічними оплесками. Те саме могло спіткати Яковлєва, але, піднявшись на трибуну, він говорив без зупинки, що не дало делегатам змоги почати своє ритмічне плескання й тупотіння. Єдиним членом Політбюро, якому було надано теплий прийом, став Лігачов. «Всілякі імпровізації, — сказав він, — не дуже багато дали нам за п’ять років перебудови».
Нарешті було висунуто пропозицію провести оцінювання окремих членів Політбюро. Переважна більшість зали проголосувала за цю пропозицію, і головуючий оголосив перерву.
Коли засідання поновилося, у кріслі головуючого сидів Горбачов. Яковлєв, сівши біля Отто Лациса, журналіста з ліберально-комуністичними поглядами, сказав йому, що Політбюро проголосувало за те, щоб оголосити про свою відставку в разі спроби з’їзду оцінювати членів Політбюро індивідуально. «Тепер я хочу звернутися до всіх вас, — сказав Горбачов. — Якщо ви хочете розколоти партію, хочете поховати її, то ви обрали правильний спосіб. Час подумати, й подумати як слід».
Впродовж наступної години делегати думали. Лацис розумів, що Горбачов обрав блискучу тактику. Комуністи були налаштовані на єдність, і кожен, хто спонукав би до розколу, втратив би симпатії рядових членів партії. Оскільки цей конфлікт був спровокований консерваторами, то і відповідальність лежала б на них. Як генеральний секретар Горбачов контролював також власність партії. У разі розколу прихильники жорсткої лінії залишилися б зубожілим охвістям, якому протистояла б не лише більшість партії, а і нові президентські структури.