Делегати почали звертатися до Горбачова з проханням дати їм можливість переглянути своє рішення. Зрештою Горбачов поставив на голосування питання про скасування резолюції, ухваленої раніше, й це рішення було прийняте майже з такою самою перевагою голосів, що й перше.
Наступним пунктом порядку денного було обрання нового генерального секретаря. Але тепер перемога Горбачова була неминучою: він продемонстрував свою здатність знищувати опозицію, і більшість делегатів побоювалися, що в разі непере-обрання він використає свою президентську владу для переслідування партії. Підсумок голосування був такий: 3411 голосів за Горбачова проти 501 голосу за Теймураза Аваліані, партійного керівника зі західносибірського міста Кисельовська і єдиного альтернативного кандидата; 1116 осіб не голосували, що свідчило про сильну опозицію. І все ж таки повномасштабний заколот, який здавався реальним ще місяць тому, не відбувся.
Навесні 1991 року влада Горбачова над партією почала нагадувати мертву хватку. Ідея збереження соціалістичної держави без застосування сили вже видавалася сумнівною, бо командна економіка почала занепадати, як і вся імперська радянська система. Оскільки криза поглиблювалася, Горбачов став більше піклуватися про збереження своєї влади, ніж про реформи, маневруючи між партійно-державним апаратом і новими демократичними силами, що зрештою спонукало партію спробувати усунути його на пленумі ЦК у квітні 1991 року.
У 1989 році почали відчуватися наслідки усунення партії від управління економікою. Темпи економічного зростання різко впали, й у 1990 році почали знижуватися обсяги виробництва. За фіксованих цін прихована інфляція призвела до колапсу споживацького ринку. Влітку 1989 року із 211 продовольчих товарів можна було вільно купити лише 23.
Однак Горбачов не вжив жодних заходів для запровадження довгоочікуваних ринкових реформ. Радянські інтелектуали помічали, що він немовби втратив орієнтацію. Народний рух набув виразно антикомуністичного характеру, і для збереження свого впливу на нього і водночас контролю над ним Горбачов почав обстоювати політичні заходи, що суперечили один одному: демократизацію та збереження імперії, маркетизацію та заборону приватної власності.
Зрештою Горбачову не залишилося іншого вибору, як вдатися до певних рішучих дій. Спроба запровадити ринкові реформи в економіці, яка базувалася на запереченні ринку, призвела до економічного безладу. Водночас республіки, включно з Росією, почали проголошувати свій суверенітет (або незалежність) і наполягати на верховенстві своїх законів, що призвело до «війни законів» із союзним урядом. Поєднання всіх цих чинників змусило Горбачова погодитися з пропозицією Єльцина доручити Станіславу Шаталіну, члену Президентської ради, розробити стратегію серйозної економічної реформи.
План Шаталіна, який мав бути здійснений впродовж «500 днів», передбачав масову приватизацію державного майна і передачу збирання податків на рівень республік. Тому фактично це була рекомендація демонтувати Радянський Союз. Одинадцятого вересня Горбачов здійснив спробу підтримати план Шаталіна перед Верховною Радою. Однак уже 21 вересня він усвідомив можливі наслідки цього плану і сказав, що його не можна втілювати в життя. Впродовж наступних кількох тижнів Горбачов намагався поєднати цей план із планом, розробленим Рижковим, який передбачав збереження централізованого планування, але врешті-решт від шаталінського плану взагалі відмовилися.
Відхилення плану Шаталіна стало початком періоду реакції, коли Горбачов став орієнтуватися на армію, міліцію та КДБ. Одинадцятого грудня Крючков у телевізійному зверненні проголосив, що КДБ всіма можливими засобами боротиметься з антикомуністичними елементами. За дев’ять днів після того Шеварднадзе на З’їзді народних депутатів оголосив про свою відставку, додавши: «Насувається диктатура».
Першим наслідком зміни політики стало придушення протестів у Литві.
Десятого січня Горбачов надіслав литовському уряду звернення, в якому звинуватив Литву в «кричущих порушеннях» радянської Конституції. Наступного ранку десантники у супроводі танків, стріляючи з бойової зброї, захопили головне поліграфічне підприємство республіки та антитерористичну школу міліції. Того самого дня лояльні до Москви комуністи оголосили про створення Комітету національного порятунку.
О 12:30 13 січня 1991 року перед телевізійною вежею у Вільнюсі панувала атмосфера дозвілля. Підлітки танцювали під музику, що лунала з портативного магнітофона, рознощики торгували кавою та булочками. Лорета Асанавічуте, двадцятичотирирічна робітниця одного з підприємств, змішалася з натовпом, який готувався захищати телевежу від захоплення радянськими військовими. Проте о 13-й годині напруга раптово зросла. Двадцять танків стали рухатися вулицею Космонавтів, а потім заїхали в прилеглі зелені насадження. Демонстранти зчепилися ліктями, не зводячи очей із танків, фари яких горіли поміж голих зимових дерев.