Раптом небо освітили трасуючі кулі. Танки, оточені солдатами, почали просуватися до телевежі. Солдати кинули димові шашки, й коли захисники стали тікати, відкрили вогонь, а танки різко прискорили рух і в’їхали в натовп.
Лорета побігла від вежі разом із кількома друзями — через поле, вкрите димом і пронизане променями прожекторів. Напівзасліплена димом, вона втратила орієнтацію, несподівано опинилася на шляху одного з танків, і друзі з жахом побачили, як Лорета оступилася й впала під гусениці.
Після того, як танк проїхав над Лоретою, друзі віднесли її до «швидкої допомоги», де лікар зробив їй укол; вся нижня частина її тіла була розчавлена.
«Дядьку, — спитала Лорета, із жахом дивлячись на своє тіло, — я з такими ногами зможу вийти заміж?» Лікар утішав її, як міг, але невдовзі вона померла.
Тоді як десятки демонстрантів гинули від куль або під танками, через гучномовець біля телевежі почали передавати оголошення: «Брати та сестри, буржуазна, фашистська влада в Литві впала. Вся влада тепер у руках Комітету національного порятунку».
Після захоплення телевежі радянськими військовими демонстранти почали масово збиратися перед будівлею литовського парламенту. Звістки про побоїще поширилися швидко, й на світанку територія довкола парламенту вирувала, мов вулик. Перед входами було встановлено величезні спіралі колючого дроту, а за вікнами почали складати мішки з піском. Потужні крани опускали на землю навколо будівлі великі бетонні блоки, а всередині парламенту добровольці та члени щойно створених литовських сил самооборони роздавали мисливські рушниці, які надходили сюди безперервним потоком.
Опівдні спорудження основних укріплень було завершено, а на площі зібралося близько двадцяти тисяч людей, які утворили живий кордон довкола будівлі. З’явилися наклеєні на фанерні щити світлини людей, убитих біля телевежі. На одній світлині був зображений хлопчик, що тягнеться в намаганні торкнутися голови батька в труні. З гучномовців лунала жалобна музика, скрізь мерехтіло жовте полум’я свічок біля тимчасових меморіалів.
Вільнюс почав готуватися до вуличних боїв. На проспекті Гедимінаса було встановлено триметрові бетонні бар’єри, що заблокували доступ до площі перед парламентом, залишивши лише вузький прохід. Центральну бібліотеку було перетворено на тимчасовий шпиталь із прапором Червоного Хреста над входом, а на кілометри довкола будівлі парламенту всі вікна в житлових будинках було заклеєно паперовими смугами хрест-навхрест, щоб убезпечити скло на випадок стрілянини або танкових боїв.
Двадцятого січня в Москві близько 500 тисяч осіб вийшли на демонстрацію протесту в зв’язку з загибеллю людей біля Вільнюського телецентру. Ввечері під час штурму військами Міністерства внутрішніх справ Латвії у Ризі було вбито чотирьох людей. Тепер здавалася очевидною готовність союзної влади до силового розпуску парламентів прибалтійських республік і запровадження прямого центрального правління. Але, на подив багатьох, наказу про напад не надійшло.
Двадцять першого січня, в обстановці загального збентеження, приготування до захисту литовського парламенту продовжились. Але наступного дня литовський Комітет національного порятунку й такий самий комітет у Латвії оголосили про призупинення своєї діяльності. Незабаром після того підрозділи десантних і внутрішніх військ, надіслані до балтійських республік для полювання на юнаків, що ухиляються від призову до Радянської Армії, були виведені звідти.
Загроза для Литви та Латвії минула.
Після подій у Прибалтиці відбулася ще одна спроба наступу на демократію, цього разу в Москві.
Горбачов призначив на 17 березня референдум щодо збереження Радянського Союзу. В Росії Єльцин додав ще одне запитання до населення: чи хоче воно прямих виборів російського президента. Дев’ятнадцятого лютого Єльцин закликав Горбачова піти у відставку, а депутати російського парламенту від комуністів стали вимагати імпічменту для Єльцина. Для вирішення долі Єльцина на 28 березня було скликано термінове засідання З’їзду народних депутатів.