Влітку демократичні сили, випущені на волю політикою Горбачова, стали загрозою для нього самого. Не бажаючи вдаватися до масових репресій і не маючи змоги зберегти без них радянську систему, він цілком присвятив себе збереженню тих своїх функцій і можливостей, які ще можна було зберегти в цій новій політичній ситуації.
Минали тижні, й Горбачов стало просувався вперед у спільній із Єльциним роботі над новим союзним договором, який передавав республікам істотну частку повноважень.
Горбачов готував також проект нової програми партії, який передбачав відмову від усіх традиційних комуністичних позицій. У проекті було засуджено «злочини сталінізму», підтримана приватна власність і передбачено політичний плюралізм, релігійну толерантність і верховенство права.
У червні Єльцин абсолютною більшістю голосів виборців був обраний президентом Росії і 10 липня в Палаці з’їздів офіційно заступив на посаду як перший російський президент. За десять днів після того він видав указ про заборону діяльності партійних організацій на підприємствах і в установах. Цей наказ, якого не зміг скасувати Горбачов, загрожував позбавити партію її організаційної основи.
Тим часом у партії запанувала похмура атмосфера. Коридори ЦК, і до того не дуже багатолюдні, тепер майже спорожніли. З канцелярій почали звільняти друкарок, із буфету зникли столові прибори та продукти.
На липневому пленумі було представлено і затверджено «для опублікування» програму партії, що фактично не залишало сумнівів щодо її майбутнього. Однак найважливішим питанням було визначення дати партійного з’їзду. Консерватори в партії були переконані, що єдиним шансом урятувати партію та Радянський Союз є усунення Горбачова, але це можна було зробити лише на з’їзді, який вони прагнули провести якомога швидше. Натомість Горбачов хотів від термінувати цю подію, щоби зміцнити свій союз із Єльциним, завершити роботу над союзним договором і розколоти партію на своїх умовах.
Консерватори запропонували призначити з’їзд на вересень, але Горбачов, пославшись на потребу дочекатися завершення жнив, наполіг на грудні або січні, і вони, згнітивши серце, погодилися.
Тепер консерватори були впевнені в невідворотності усунення Горбачова. Проте 2 серпня той оголосив, що Росія, Узбекистан і Казахстан готові підписати союзний договір 20 серпня, що фактично означало припинення існування СРСР. Наслідком цього оголошення стало приготування армії, КДБ і уряду до державного перевороту, який розпочався — без участі партії — через сімнадцять днів.
О 9:30 ранку 19 серпня танки були вже на вулицях Москви. Олег Шейнін (який керував партією за відсутності Володимира Івашка, заступника генерального секретаря, що одужував тоді після операції на горлі) скликав засідання секретаріату в будівлі на Старій площі. Секретарі ЦК запитували про здоров’я Горбачова, який у цей момент був ув’язнений на своїй дачі у Форосі. Відповіді були ухильні. Потім усім роздали текст шифрограми, яку збиралися розіслати місцевим парторганізаціям: вона містила рекомендацію «залучати комуністів до діяльності Надзвичайного комітету».
Атмосфера в будівлі ЦК стала на диво спокійною. Багато співробітників, яким більше не було чого робити, стали дивитись у своїх кабінетах передачі CNN про переворот. Вони побачили першу прес-конференцію керівників заколоту і натовп, що оточив танки на московських вулицях.
О 17-й годині до ЦК привезли каретою «швидкої допомоги» Івашка. Наступного дня місцевим парткомам було надіслано ще одну телеграму із запитанням про настрої громадян. Засідань, реакції чи пояснень ЦК більше не було. Партійні чиновники, як і мільйони громадян, стежили за подіями по радіо й телебаченню.
Проте, коли стало очевидним, що заколот практично провалився, будівлею на Старій площі прокотилася хвиля таємного страху. Народ звик до тотального панування партії в усіх аспектах радянського життя, тож у нього були всі підстави припустити, що і цей переворот був справою рук КПРС.
Отриманий 23 серпня наказ звільнити приміщення на Старій площі приголомшив членів ЦК. Коли перші чиновники залишали будівлю через головний під’їзд, їхні сумки та портфелі обшукувала міліція. Невдовзі всі під’їзди будівлі, крім виходу на вулицю Куйбишева, були заблоковані. Всіх, хто виходив звідти, натовп, поділений навпіл і стримуваний міліцією, пропускав вузьким «коридором ганьби» й супроводжував вигуками: «Мерзотники!»; «Падлюки!»