У той час, як працівники ЦК під дощем втікали від розлюченого натовпу, Горбачов входив до Білого дому, щоби разом із Єльциним постати перед Верховною Радою Росії. У залі Єльцин спонукав Горбачова прочитати записи, зроблені під час серпневого засідання Ради Міністрів, на якому міністри (всі вони були членами партії) переважною більшістю підтримали заколот.
Потім Єльцин вийняв якийсь документ і сказав: «Тепер, щоби трохи перепочити, дозвольте мені підписати указ про заборону діяльності Комуністичної партії РРФСР». Горбачов відповів: «Борисе Миколайовичу... Я не знаю, що Ви тут підписуєте. Це недемократично — забороняти цілу партію через злочини кількох людей». Єльцин не звернув на ці слова уваги й підписав документ під оплески депутатів.
Тепер Горбачов був єдиною людиною в Радянському Союзі, здатною захистити комуністичні партії СРСР і Росії. Він усе ще був радянським президентом і міг скасувати указ Єльцина і спробувати використати армію та КДБ для відновлення контролю над країною. Однак із урахуванням досвіду заколотників, Горбачов не міг бути впевненим в успіху. І він вирішив підтримати Єльцина.
Вранці 24 серпня радянське радіо передало заяву Горбачова, в якій він сказав, що, зважаючи на свою бездіяльність під час заколоту, партія має ухвалити «важке, але чесне рішення про саморозпуск», а також повідомив, що склав повноваження генерального секретаря і віддав розпорядження про конфіскацію державою всього партійного майна.
Поки Горбачов виступав, міліція та солдати МВС почали оточувати всі головні будівлі Комуністичної партії у Москві, стримуючи розгніваний народ. Таким чином, через 73 роки після захоплення влади більшовиками кривава, безумна і сюрреалістична доба комуністичного правління в Радянському Союзі нарешті завершилася.
4
ШУКАЧІ ПРАВДИ
Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має.
Щовечора великі юрби народу заповнюють просторий Московський аеровокзал — термінал для автобусів до московських аеропортів, який є одним із транспортних вузлів Радянського Союзу (СРСР). У країні з одинадцятьма часовими поясами автобуси виїжджають із аеровокзалу до аеропортів до пізньої ночі, а потім поновлюють рух у передсвітанкові години, тож у цьому скляному терміналі із його дуговими лампами, рядами шкіряних крісел, цілодобовими рестораном і телеграфом майже безперервно вирує життя. Переважну частину людської маси становлють пасажири. Вони зважують свій багаж або стають у чергу до заповненого тютюновим димом буфету, тоді як на великому табло над подвійними дверима висвітлюється час відправлення літаків внутрішніх авіарейсів. Проте крім пасажирів у залі перебувають й інші люди, які нікуди не летять. Вони фактично живуть у аеровокзалі, й дехто з них провів тут чималу частку свого життя.
Ці «мешканці» аеровокзалу є шукачами правди — трудовим людом, що приїжджає до Москви у пошуках справедливості в приймальнях державних установ зазвичай у відповідь на якусь несправедливість, вчинену в їхньому трудовому колективі.
Як правило, ці шукачі правди розпочинають свій пошук справедливості з листів до органів центральної влади, подекуди — до радянських газет. Ці листи читають, вибирають із них потрібну інформацію, а потім відсилають назад, до тієї місцевої установи, на яку скаржився шукач правди. Зазвичай це спричиняє нову хвилю листів: «Ні-ні, ви мене не зрозуміли. Я вже звертався до місцевих органів. Вони не хочуть допомогти, ВОНИ ВСІ ЗАОДНО! ТОМУ Я Й ЗВЕРНУВСЯ ДО ВАС!!!» На цей другий лист, як правило, не відповідають, і безпорадний шукач правди, нічого не добившись, залишається сам на сам із розлюченою місцевою владою. Саме після такого безрезультатного листування більшість скаржників приїжджають до Москви.
Коли такий скаржник вирушає зі свого провінційного міста шукати правди в Москві, він ступає на стежку, вкриту несправдженими сподіваннями його попередників. Його посилають із однієї приймальні до іншої, де йому доводиться заповнювати ще більш докладні бланки заяв. Минає багато часу, перш ніж йому пощастить зустрітися з якимось посадовцем, і кожна така зустріч закінчується порадою звернутися до когось ще. Цей процес ходіння установами може тривати місяцями чи навіть роками — власне кажучи, доти, доки шукач правди не зрозуміє, що шукати справедливості в радянській системі — марна справа.