У приймальні ЦК КПРС один із шукачів правди розмовляє із чиновником крізь скляну стіну за допомогою мікрофона. Інші сидять на жорстких стільцях уздовж стіни. Один-два з них мають вигляд збуджених, немовби ведуть уперту боротьбу з невидимим ворогом, який збирається зруйнувати їхнє життя.
У приймальні генерального прокурора СРСР якась жінка розповідає, що її сина заарештували на підставі хибного звинувачення у зґвалтуванні й засудили до семи років колонії після того, як він спробував викрити фінансові махінації голови їхнього колгоспу. Жінка плаче і не може примусити себе піти з приймальні, хоч її клопотання про перегляд справи відхилено.
У редакції газети «Известия» Володимир Магарик помічає, що варто лише зніяковілому провінціалу вступити до приймальні, як її працівники починають кричати: «Хто Ви? Що Ви тут робите?» Інвалід війни на милицях запитує в Магарика, чи служив він колись в армії. Магарик відповідає, що ні. «В армії, — каже інвалід, — є одна чудова річ, називається “Калашников”. Стріляєш від стегна, й одразу всім кінець...»
Шукачі правди виходять на світанку з потягів, що прибувають на московські вокзали з провінційних міст, і йдуть замерзлими вулицями столиці, щоби потім годинами нетерпляче чекати, поки відчиняться двері приймалень. Їхня віра у справедливість радянської системи є найміцнішою, хоч у цій системі для них насправді немає місця.
Початок гласності, з її набагато вільнішим доступом до інформації та готовністю до викриття корупції на місцевому рівні, не покращив становища шукачів правди. До Москви ринув потік зневірених людей зі свіжими скаргами, а також охочих поновити старі справи. Але скрізь вони наражалися на такий самий неуспіх. 12 лютого 1988 року Абульфазіза Аліскерова, мати чотирьох дітей з Азербайджану, облила себе бензином і підпалила в приймальні Верховної Ради. «Я сюди приїжджаю вже десять років, — кричала вона. — Десять років вони мене не приймають!»
Із часом — нерідко в результаті бесід з іншими прохачами в приймальнях — шукачі правди знаходять аеровокзал, і там для них починається якась подоба життя. Між шкіряними кріслами немає металевих роздільників, тож на них можна лягти, і шукачі правди часто влаштовуються там на ніч, укрившись пальтами й підклавши під голову свої валізи з речами. Вдень вони залишають ці речі в металевих боксах камери схову, розташованої в підвалі вокзалу, — це коштує 15 копійок.
З багатьох поглядів аеровокзал є найбільш прийнятним прихистком для цих людей у радянській столиці. Він тепліший і затишніший, ніж схожий на печеру і неопалюваний Київський вокзал. Крісла тут зручніші, ніж тверді пластикові сидіння на Ярославському вокзалі. Тут легше вмитися, ніж у переповнених туалетах Ленінградського вокзалу. Ці зручності дають змогу шукачам правди імпровізувати, а отже — виживати.
Із плином часу життя шукача правди набуває одноманітного характеру. Після дня, проведеного в написанні клопотань за стійками Центрального телеграфу з наступним відправленням їх до відповідних приймалень, він раннім вечором повертається до аеровокзалу і годинами сидить, спостерігаючи за життям пересічних людей, яке вирує довкола. Минають тижні, й він поступово знайомиться з іншими шукачами правди, а також із інформаторами, які наглядають за залою за дорученням КДБ.
Вночі в залі аеровокзалу стоїть галас і сяє яскраве світло. Колами ходить міліція, яка запросто може затримати шукача правди за «вештання». Одного разу міліціянти підійшли до жінки, що сиділа поруч із Валентиною Ромашовою, і заговорили з нею. Жінка стала кричати: «Я шкільна вчителька! Я порядна людина! Мене звільнили, але...» Міліціянти вивели її. Ромашову, яка була в такому самому вразливому становищі, вони чомусь не стали чіпати.
З 1988 року почалася певна лібералізація, й шукачі правди отримали змогу ночувати в аеровокзалі без періодичних утисків.
В аеровокзалі пахне пилом далеких країн. Але більшість шукачів правди через короткий проміжок часу уже майже не помічають нічого довкола. Минають тижні, й вони здебільшого сидять, занурені в свої думки, поглинуті своєю боротьбою, яка й привела їх до Москви.
Радянське суспільство відзначалося двома особливостями, внаслідок яких і виникли ці шукачі правди: безправністю радянських громадян у своїх трудових колективах і схильністю чиновників уважати людей взаємозамінними.
Колективи були засобом засліплення громадян щодо радянської системи, й фактично саме на рівні колективу траплялося найбільше утисків. Якщо громадянин демонстрував неприйнятний ступінь незалежності, перша реакція надходила не від КДБ, а саме від його колективу, де його могли піддати гонінням, звільнити чи змусити подати заяву про звільнення.