Впродовж півроку ситуація залишалася невизначеною, аж поки після втручання Алли Нізовцевої, першого секретаря райкому партії, розслідування не було припинено. Чупраков відновив свій авторитет, а Корсакову довелося звільнитися, як і фармацевту Наїрі Степановій. Пішли з клініки й інші співробітники, які разом із Ромашовою відмовилися свідчити проти Корсакова, але сама Ромашова не могла звільнитися, бо як лімітниця вона втратила би тоді право жити в Москві. Їй не було куди подітися.
Із закриттям справи життя в клініці повернулося в звичайного ритму. Приїжджали вантажівки з будматеріалами для дачі Чупракова. Деякі з пацієнток завагітніли й зробили аборт, а в одному випадку санітарки заскочили Петра Єгорова, одного з приятелів Чепракова, голим у вбиральні із психічно хворою пацієнткою.
Ромашова сумлінно виконувала свою роботу, стежила за тим, щоби пацієнти не дошкуляли один одному й були поміркованими в їжі та питті. Чупраков скоротив їй зарплатню й позбавив премій, але найбільше Ромашову тривожило те, що він може відмовитися підтвердити її московську прописку по завершенні її трудової угоди.
Нарешті, у вересні 1984-го, Чупраков викликав Ромашову до себе і заявив, що за згоду на її постійну прописку вона має дати йому хабара. «Не буде грошей — не житимеш у Москві. Згадай останні п’ять років свого життя», — сказав він. Ромашова знала, що для отримання дозволу на постійне проживання в Москві їй потрібна згода Чупракова, але відмовилася підкоритися.
Вона пішла до місцевого відділку міліції, де її прийняв Микола Новіков, завідувач паспортного столу. «Ми знаємо, що Чупраков — крадій, — сказав Новіков, — але залагоджувати ситуацію Ви маєте з ним, тільки з ним».
«Але як?»
«Як хочете, — відповів Новіков. — Але пам’ятайте — Ви не маєте жодних прав».
«Як це? У Конституції записано, що ми маємо право на працю, й ніхто не може нас його позбавити».
«Я вам ще раз кажу — у Вас немає прав, взагалі жодних».
Тим часом Чупраков став зупиняти Ромашову в коридорі й вимагати грошей. Коли це не допомогло, він наказав їй звільнити кімнату в гуртожитку лікарні й перебратися до прохідної кімнати, розташованої між двома іншими. Коли вона відмовилася, він поселив у сусідній з нею кімнаті агресивного хулігана, а голова профспілки клініки організував мітинг, на якому мешканці гуртожитку поставили вимогу виселити Ромашову.
Двадцять п’ятого грудня 1984 року у Ромашової сплив термін реєстрації, але вона все одно відмовлялася давати хабара. У січні вона дала Чупракову свій паспорт, і він виписав її з Москви. Вісімнадцятого лютого її було звільнено в зв’язку із завершенням терміну трудової угоди.
Ромашова знала, що без реєстрації вона довго в Москві не проживе, що її можуть затримати в будь-який момент, але не хотіла змиритися з тим, що стала жертвою Чупракова. Вона вирішила шукати справедливості в різних приймальнях. Зверталася до Верховної Ради, ЦК КПРС, ВЦРПС, Генпрокуратури та Міністерства соціального забезпечення, блукаючи давно проторованим шляхом від однієї приймальні до іншої.
Ромашова вже давно була знайома з Володимиром Ізотовим, працівником Жовтневого трамвайного депо, і він запропонував їй одружитися, щоб отримати законне право жити в столиці. Обміркувавши ситуацію, Ромашова неохоче погодилася.
Після реєстрації шлюбу Ромашова вже могла не боятися, що її зупинять на вулиці, але в неї з’явився інший клопіт. Вона оселилася в Алевтини Коцабуч, з якою раніше разом працювала в лікарні № 27, і якби стало відомо, що вона живе з Алевтиною, а не з Ізотовим, її могли вислати з Москви за укладення фіктивного шлюбу. Ця небезпека стала реальнішою, коли один із її колишніх залицяльників, Віктор Сараєв, дізнався, де вона мешкає, і став погрожувати викриттям.
Тим часом до влади прийшов Михайло Горбачов, в лютому 1986 року Ромашова вперше почула слово «перебудова» й обіцянку карати за злочини всіх, незалежно від рангу. Невже часи справді змінюються?
Але поки що вона продовжувала відвідувати приймальні різних установ. Їй часто доводилося подорожувати між Городцем, де жила її мати, та Москвою, де вона займалася своїми скаргами, існуючи на отримані від матері гроші. Врешті-решт Ромашова посварилася з Коцабуч і, не маючи бажання переїжджати до Ізотова, стала жити на вокзалах. Тоді з усіх офіційних трибун лунало слово «перебудова», і проголошували боротьбу з хабарництвом. Але ніхто, здавалося, не збирався щось робити з конкретними випадками хабарництва.