І все ж таки коли Резниченко повернувся з Одеси з фотографіями, помічниця кадровички оформила його на роботу, й він отримав місце в гуртожитку, тож тепер мав притулок.
Його поставили працювати на конвеєр, який збирав яйця з курячих кліток і доправляв до пункту збору. Проте Резниченко помітив, що в шістьох клітках бракує дротяної сітки для утримання яєць, і вони падають на підлогу. Наприкінці дня на підлозі утворився товстий шар розбитих яєць. Коли Резниченко спитав бригадира, чому ніхто не відремонтував сітки, той наказав йому прибрати яйця з підлоги.
«Може, полагодите клітки?» — натякнув Резниченко.
«У мене поперек болить», — відповів бригадир.
«А за що Вам платять? — спитав Резниченко. — За доноси чи просто за підлабузництво?»
Наступного дня Резниченко сам полагодив клітки в своїй робочій зоні, а пізніше, під враженням катастрофи з яйцями, заговорив із іншими робітниками про різницю між СРСР і США.
«В капіталістичному світі жоден бос не став би тримати на роботі таких працівників, — сказав він. — А тут варто показати себе підлабузником, і тебе тримають — за рахунок мене та всіх решти».
«А що тобі відомо про капіталістичний світ?» — спитав один із молодих робітників. Резниченко запитав його, скільки він заробляє. Той відповів, що 130 рублів. «В Америці, — сказав Резниченко, — ти заробляв би від двох із половиною до трьох тисяч доларів. А тепер поміркуй, що ти можеш купити на рубль і що — на долар».
Робітники, схоже, були вражені.
«За відповідями на всі запитання просто звертайтеся до мене», — сказав Резниченко.
На четвертий день роботи Резниченка на птахофабриці головний механік Ігнатьєв, побачивши його, почав гримати: «Ти чого тут командуєш?»
У своїй зоні Резниченко полагодив клітки, але в інших секціях, по всьому цеху, яйця продовжували падати на підлогу й розбиватися. Він підвів механіка до купи розбитих яєць на підлозі: «Подивіться на це».
«Забирайся геть із цеху!» — несамовито заволав Ігнатьєв.
Резниченку не залишалося нічого іншого, як залишити фабрику й повернутися до гуртожитку. Ввечері під його двері підсунули записку з наказом з’явитися наступного ранку на комісію птахофабрики. Вранці він постав перед комісією, очолюваною заступником директора, який спитав Резниченка, чому він залишив роботу. Той відповів, що так наказав йому Ігнатьєв, і описав, що сталося після того, як він показав Ігнатьєву розбиті яйця на підлозі.
Заступник директора оголосив Резниченку, що його звільнено.
«Раз так, — сказав Резниченко, — я спробую знайти справедливість через суд».
«Вперед. Я звільнив сотні таких, як ти, й нічого не сталося».
Резниченка охопив відчай, але незабаром він довідався, що профком не давав згоди на його звільнення, що робило його незаконним. Він звернувся до районного суду, і той прийняв його справу до розгляду. Однак заступник директора фабрики наказав Резниченку залишити гуртожиток. Насправді він мав право залишатися там, поки розглядається його справа, але адміністрація стежила за входом до гуртожитку й неодноразово намагалася не пустити туди Резниченка. Врешті-решт він вирішив піти з гуртожитку й тепер знав, що не зможе з’явитися на слухання своєї справи до суду, бо не отримає листівку з датою судового засідання, надіслану на адресу гуртожитку.
Резниченко вирішив поїхати шукати справедливості до Москви. Спочатку він прийшов до Верховної Ради. Один із тамтешніх чиновників, Федір Давидов, сказав, що направить скаргу Резниченка прокурору Одеської області, й порадив йому повернутися до птахофабрики та гуртожитку.
Проте коли Резниченко повернувся, начальство, як він і очікував, не пустило його до гуртожитку. День судового засідання вже минув. Резниченко пішов до місцевого прокурора, й той сказав, що судову справу буде поновлено, якщо він пояснить, чому не з’явився до суду.
Знову переночувавши в полі, Резниченко звернувся до Обласного управління юстиції, де був прийнятий співробітником на прізвище Коровкін, і розповів, що йому було наказано пояснити свою відсутність у суді. «Правильно, — відповів Коровкін, — якщо у Вас була для цього поважна причина, ми призначимо ще одне слухання».
Резниченко розповів Коровкіну, що був у Москві й обговорював свою справу зі службовцем Верховної Ради в той час, коли на адресу гуртожитку прийшла повістка. Але Коровкін ніби й не чув його. «Назвіть поважну причину, чому не були в суді, й ми її вивчимо», — сказав він. Резниченко попросив дати йому документальне підтвердження щойно сказаного.