Впродовж трьох діб він пересувався лише вночі, перетинаючи поля й уникаючи шляхів. Нарешті дістався якогось села, де сів на електричку й «зайцем» доїхав до Донецька, звідти — електричкою до Воронежа, потім до Мічуринська і нарешті до Рязані, де майже два місяці прожив у парку та на вулицях.
У Рязані Резниченко обходився хлібом і сіллю, на які заробляв гроші, здаючи порожні пляшки. Він також написав заяву на вісьмох сторінках до Брежнєва та заяви до президента Джиммі Картера і Генерального секретаря ООН Курта Вальдгайма. Врешті-решт він вирушив до Москви, а звідти — до Климовська, де розшукав квартиру Поплавського.
Дружина Поплавського розповіла Резниченку, що чоловіка було заарештовано, звинувачено у бродяжництві й засуджено до однорічного ув’язнення.
Резниченко повернувся до Москви, де влаштувався жити на стадіоні ім. Леніна. Впродовж двох місяців він був там єдиним мешканцем, завдяки чому відчував себе кимось на кшталт Робінзона Крузо. Потім, коли він сам опинився у в’язниці, то згадував ці місяці на стадіоні із ніжністю.
Коли настала осінь і прийшли холоди, Резниченко переїхав на Київський вокзал, де 8 жовтня був заарештований тим самим міліціянтом, який вже затримував його раніше. Його вже збиралися доправити до місцевого відділення міліції, коли оперативний черговий Феоктистов спитав, чи має він щось із собою. Резниченко показав йому звернення до Брежнєва, написане ним у Рязані. Там ішлося про «ганьбу червоним фашистам» і «ганьбу червоним убивцям», а також про те, що Резниченко відмовляється від радянського громадянства і вважає своїм президентом Джиммі Картера.
Прочитавши цю заяву, Феоктистов сказав, що вона дуже йому подобається, а потім передав її своєму керівникові, начальнику відділка, який повторив те саме. Феоктистов повідомив, що незабаром збирається до Міністерства внутрішніх справ і обов’язково передасть заяву міністрові, Миколі Щолокову, а той — Брежнєву.
Резниченка відвезли до Одеси, а потім — до відділення міліції поблизу птахофабрики. Було розпочато слідство за фактом бродяжництва та порушення паспортного режиму. Він відмовився співпрацювати зі слідством, пояснивши це «недовірою до червоних фашистів». Врешті-решт 21 грудня 1978 року Резниченка було засуджено до двох років ув’язнення за бродяжництво і відправлено до виправно-трудової колонії у Ворошиловградській області.
5
РОБІТНИКИ
Всі дотеперішні рухи були рухами меншостей або в інтересах меншостей. Пролетарський рух є самостійний рух величезної більшості в інтересах величезної більшості.
Вже кілька місяців на допотопних вугільних шахтах Кузбасу панувало передчуття якихось подій. Шахтарі в цьому задимленому і забрудненому регіоні давно були роздратовані дефіцитом продуктів, який щороку посилювався. Потім, у 1989 році, у магазинах не стало прального порошку, зубної пасти та мила. На шахті ім. Шевякова в Мєждуреченську, за 60 кілометрів від Новокузнецька, емоції вирували особливо бурхливо. Шахтарі написали у грудні 1988-го листа до телепрограми «Прожектор перебудови» з проханням про краще забезпечення продовольством і транспортом, а також про додаткову оплату вечірньої та нічної праці, але цього листа було переслано до офіційної профспілкової організації, і відповіді вони так і не отримали.
Навесні дирекція шахти оголосила, що мила немає не тільки в міських крамницях, а і на самій шахті. Замість нього шахтарям, яким треба було помитися після тривалої зміни під землею, видавали мийну рідину для чищення механізмів, від якої у них випадало волосся. У душовій не всі крани були справні, й під одним душем доводилося митися вчотирьох.