Він зрозумів, що це щось на кшталт в’язниці, але був спантеличений, бо хоч його і звинуватили в антирадянській агітації, жодного суду над ним не відбулось, і жодного вироку винесено не було.
Першу підказку щодо свого становища Нікітін отримав від санітара, який став складати перелік його речей.
«Ці речі тобі не потрібні, дорогий товаришу, — сказав той, — бо ти тут на все життя».
«На все життя? — здивувався Нікітін. — Звідки це Вам відомо?»
«Друже, — засміявся санітар, — вони вирішили, що ти несповна розуму, якщо поліз у політику. Тож не хвилюйся за свої речі — ти тут довічно». Після цього Нікітіна відвели в душ, потім дали одягнути чорну тюремну робу і повели сходами нагору, до коридору з довгим рядом замкнених дверей.
Санітар відчинив одну з дверей, і те, що Нікітін за нею побачив, викликало в нього раптовий страх і відразу. Перед ним було тридцять чоловіків із жовтими обличчями та жахливо викривленими кінцівками. Дехто сидів, висунувши язика і тупо дивлячись перед собою, інші були не здатні на щось дивитися, бо їхні обличчя були спотворені жахливими судомами. Повітря в кімнаті було так отруєне запахом немитих тіл і нездоровим, хімічним диханням людей, яких накачували ліками сильної дії, що Нікітін ледь утримався від блювоти.
Він зрозумів, що знаходиться не у в’язниці. Його помістили до лікарні.
Дніпропетровська спеціалізована психіатрична лікарня стала для Нікітіна притулком на наступні три роки. На другий день після прибуття його оглянули лікарі й за два тижні поставили діагноз «психопатологія, проста форма».
Нікітін швидко збагнув, що завдання цієї лікарні — змінювати поведінку пацієнтів за допомогою медичних препаратів. Він побачив, що десять міліграмів галоперидолу можуть перетворити людину на замордовану істоту, не здатну опиратися, а лікарі прописують прийом десяти таблеток за раз, що десятикратно перевищує звичайну дозу. Він довідався і про сульфазин — препарат із очищеної сірки, який піднімав температуру до 40 градусів і спричиняв страшенний біль, що посилювався й посилювався — як дриль, що вгризається в тіло людини, аж поки не ставав геть нестерпним.
Із часом Нікітін побачив, що багато пацієнтів у лікарні справді страждають на психічні розлади, а інші запроторені сюди за політичними звинуваченнями. Він познайомився з Олександром Полежаєвим, радянським моряком, який під час служби в Єгипті намагався втекти до Ізраїлю; з Василем Серрі, вчителем із Одеси, який спробував захопити літак; з українським студентом, якого визнали неосудним за демонстрацію українського прапора.
Вдень пацієнтам робили уколи, і дехто з них після цього перебував у недієздатному стані, але тих, хто міг працювати, залучали до шиття мішків або миття підлоги. Вночі ж життя в лікарні набувало вигляду справжнього Дантова пекла. Всіх пацієнтів замикали в палатах, і ті, кому перед тим було зроблено ін’єкції, лежали на вузьких ліжках, стогнучи від болю, мимовільно смикаючись або вигинаючись у жахливих судомах. Всю ніч на високій стелі горіло світло для запобігання самогубствам, і Нікітін із жахом спостерігав за тінями від пацієнтів на стінах, коли вони, охоплені спричиненими ліками конвульсіями, з останніх сил проклинали психіатрів і радянську владу.
Впродовж двох років Нікітін залишався в лікарні, працюючи теслярем і каменярем і водночас отримуючи «лікування» мажептилом, після чого його призначили санітаром, а ще через дев’ять місяців перевели до психіатричної лікарні в Донецьку й нарешті 26 березня 1976 року звільнили.
Вийшовши з лікарні, Нікітін став жити у своєї сестри в Панфіловському районі. З моменту його арешту минуло чотири з половиною року, й за цей час Савич, Кубишкін і Дехтярьов позбулися своїх посад — подейкували, що через спекуляції з квартирами. Однак минули тижні, і стало зрозуміло, що ці зміни ніяк не позначилися на долі Нікітіна. Жодна шахта не брала його на роботу, а місцева влада відмовлялася допомагати йому із працевлаштуванням. Він виживав лише за рахунок випадкових заробітків, а також їздив до Москви, шукаючи допомоги в приймальнях — цього разу не заради виправлення несправедливості, а просто щоб здобути постійну роботу.
Жодної допомоги він не отримав, але його апеляції до Москви розлютили місцевих посадовців, які відплатили йому чергуванням двох міліціонерів у коридорі комунальної квартири, де він мешкав із сестрою.
«Ми тебе закриємо, — сказав Нікітіну один із них. — Хай не зараз, але ми знайдемо спосіб».