Піддони з хлібом можна було б захистити поліетиленовою плівкою, але ніхто про це не потурбувався. Ірина стала уважніше відстежувати забруднений хліб, хоча це було і нелегко, бо він був укладений в щільні ряди піддонів. Виявивши такі буханці, вона вилучала їх, і хліб відсилали назад до пекарні як зіпсований. Але на цьому історія не завершувалася. Пропрацювавши в хлібному магазині кілька місяців, Ірина дізналася від водія хлібного фургону, що цей зіпсований хліб справді повертався на хлібозавод, але, всупереч її припущенням, його не викидали, а перемелювали разом зі свіжою мукою й знову випікали, а потім розвозили по крамницях.
Перемовини між страйкарями та Слюньковим, Шалаєвим і Вороніним тривали два дні. Було досягнуто згоди щодо зарплатні, пенсій, відпусток і збільшення продовольчого постачання. Зійшлися навіть у думках стосовно найважливіших шахтарських вимог — економічної незалежності підприємств і регіонального самофінансування для всього Кузбасу.
Проте сформульовано цю домовленість щодо економічної самостійності було досить розпливчасто. У ній містився заклик до «цілковитої економічної і юридичної незалежності» шахт і підприємств Кузбаського регіону, але не було чіткого пояснення, про що йдеться.
Представники влади зобов’язалися забезпечити підвищення зарплатні на 30-відсоткову і 40-відсоткову надбавку за роботу в нічну зміну. Вони погодилися на 45-денну оплачувану відпустку для тих, хто працює під землею, та на збільшення обсягів постачання товарів до Кузбаського регіону, включно із 6,5 тисячами тонн м’яса, 5 тисячами тонн масла, 10 тисячами тонн цукру і 3 тисячами тонн мила.
Угода надавала підприємствам право продавати продукцію, вироблену понад державне замовлення, за вільними цінами — як усередині країни, так і за кордон. Проблема полягала в тому, що на держзамовлення нерідко припадало майже 100 відсотків продукції.
Підсумки перемовин не зовсім задовольняли робітників. Влада пристала на більшість їхніх вимог, але вони не могли бути впевнені, що держава дотримуватиметься цих домовленостей. І все ж таки 19 липня представники шахтарів оголосили про досягнення згоди й на світанку наступного дня повернулися до своїх шахт, щоби розповісти про ці домовленості робітникам. Того самого дня Слюньков виступив перед членами робітничого комітету, і його промову транслювали для народу, який зібрався перед Будинком культури. Слюньков сказав, що уряд розуміє вимоги робітників Кузбасу і зробить усе можливе для їхнього задоволення. Хтось спитав Слюнькова, що робити, якщо місцева влада спробує перешкодити виконанню домовленостей. Він відповів: «У цьому разі телефонуйте до мене в ЦК».
Двадцять першого липня шахтарі повернулися до роботи.
У слабкому світлі грудневого надвечір’я Анатолій Маліхін, Валерій Комаров і Юрій Комаров вийшли зі старезного автобуса, пішли до шахти «Зирянівська» й оголосили там загальні збори шахтарів в актовій залі. За десять хвилин зала була заповнена гірниками, які саме завершили денну зміну. Ставши під білим погруддям Леніна, Маліхін почав відповідати на запитання.
Страйкком став робітничим комітетом, чиє завдання полягало в контролі за виконанням липневих угод. Всі члени цього комітету отримували зарплатню із добровільних внесків колег-шахтарів і, зі свого боку, регулярно відвідували шахти, інформуючи гірників про ситуацію в Новокузнецьку або про поступ у перемовинах, які тривали надалі.
На вулиці темрява вже спустилася на берези та вкриті снігом пагорби.
«Я хочу знати, — сказав один із шахтарів, — що змінилося за чотири чи п’ять місяців після страйку».
Насправді не змінилося майже нічого. Постачання миючих засобів, мила та продовольчих товарів припинилося майже одразу й більше не відновлювалося. Здавалося, що в Новокузнецьку нарешті вирішена проблема черг, бо в багатьох крамницях просто не було що купувати. Водночас визначальним чинником у роботі шахтарів залишалося, як і раніше, прагнення виконувати план.
«А що Ви пропонуєте?» — запитав Маліхін.
«Я вважаю, що треба повернутися до страйку».
Інший вуглекоп описав нещодавній інцидент на шахті. На одній ділянці гірникам сказали, що виплачуватимуть їм надбавку — три рублі за тонну — за працю у важких геологічних умовах. Проте після видобутку вугілля їм повідомили в бухгалтерії, що на надбавки бракує грошей, і кожен шахтар отримав на двісті рублів менше, ніж очікував. Коли шахтарі стали скаржитися, головний бухгалтер заявив, що в країні великі проблеми й Міністерство вугільної промисловості взагалі не має грошей. «Ви просили незалежності, — сказав він, — ось тепер її маєте».